І будуть люди читать онлайн
- Жанр: Легкое чтение, Легкая проза
- Рейтинг: 0 баллов
- Мнений: 0 мнений
- Просмотров: 1 чтение
О книге
Открывайте «І будуть люди» и читайте — текст лежит здесь целиком, бесплатно, без регистраций и подтверждений номера. Жанр — Легкое чтение, Легкая проза. Никаких обрезанных глав и предложений «оплати подписку, чтобы узнать, чем всё кончится»: книга представлена в том виде, в каком её написал Анатолій Дімаров.
Прежде чем нырять в первую главу, гляньте аннотацию или авторское предисловие — обычно там в двух абзацах понятно, о чём вообще речь, какой настрой и стоит ли это вашего вечера. Предисловие публикуем как есть, без редакторских пересказов от себя. Если описания пока нет или оно куцее — оставьте коммент, найдём и добавим.
Текст разбит на страницы: глазам так комфортнее, чем листать бесконечную ленту, и читается дольше без усталости. Место, где остановились, сохраняется автоматически — закрыли вкладку, вернулись через неделю, и страница откроется ровно та же. Шрифт регулируется, фон переключается между светлой и тёмной темой: вечером с тёмной экран меньше слепит, днём светлая привычнее.
Под книгой — отзывы тех, кто уже прочёл. Туда заглядывать полезно: иногда вылезают спорные смыслы, которые сам пропустил, иногда — категоричные «не моё, не тратьте время», и тоже информация. Дочитали «І будуть люди» — оставьте пару строк, кому-то это поможет решить.
Текст книги
Десь із могили не спускає із неї суворого погляду тато. А з неба свариться бог. А з усіх земних закутків стежать за нею люди, які ніколи не простять, осудять, розіпнуть на хресті лихослів’я й зневаги. А мама, Федю, а мама? І потім…
Тут сестра змовкає. Легкий хворобливий рум’янець набігає на худі її щоки, так, наче хтось дихнув червоним на люстречко, і брат, глянувши на її живіт, тільки посмикав себе за вуса та сказав збентежено: «Та-ак…»
— Та-ак, сестричко. Виходить не так все воно просто, як мені здавалося…
— А ти не дуже цим побивайся, Федю! — знову дивиться на брата ласкавими очима Таня і, як колись у дитинстві, коли він, покараний татом, лежав — лицем у траву, худенькою нещасною потилицею — до неба, як у ті далекі роки, коли вона сеструвала над ним, — простягає Таня руку, легенько торкається його плеча: — Мені не так уже й погано, як здається, Федю…
— Він хоч не ображає тебе? — питає брат, і густі чорні брови сходяться на переніссі, і очі займаються недобрими вогниками на саму тільки думку про те, що Оксен може кривдити сестру.
— Він до мене добрий, — каже задумливо Таня, легка зморщечка пересікає їй чоло: вона зараз намагається бути чесною до кінця. — Він мене любить, — ще тихше додає сестра.
— А ти?
Сестра не відповідає. Одвертається від брата, нервово осмикує платтячко, що, неслухняне, все оголяє коліна. Врешті зважується: зводить на Федора великі опромінені очі, кладе на свій живіт легеньку долоню і каже — з такою вистражданою любов’ю, з такою гарячою вірою, що брат знову збентежено береться за вуса:
— Я його ось люблю!.
Так і не вдалося Світличному вмовити Таню їхати з ним до Полтави. Натомість сам залишився ночувати на хуторі, тільки послав у село молодшого Оксенового сина повідомити, що він щасливо добрався.
— Скажи, щоб голова сільради був тут завтра вранці, як штик! — наказав Федір, і Олексій, радий прислужитися дядькові, погнав у село — тільки п’яти замиготіли!
Ввечері повернувся з поля з Іваном Оксен. Зупинив біля повітки кобилу, спитав у сестри, що вибігла зустрічати:
— А чого це в усіх вікнах світло горить?
— Гасу, мабуть, забагато, так палять! — обізвався глузливо Іван.
— А у нас гості, братику! — поспішила повідомити Олеся.
— Гості?
Аж тепер помітив Оксен, що сестра не в буденному, а в празниковому: темно-синя спідниця розпустилась над чобітками, біла, з тонкого полотна, сорочка так і вбирає очі барвінковими узорами, ще й разочок червоного намиста на шиї.
