І будуть люди читать онлайн

Обложка книги І будуть люди
0
Книга доступна на устройствах
  • Android
  • IOS
  • Smart TV
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.

О книге

Открывайте «І будуть люди» и читайте — текст лежит здесь целиком, бесплатно, без регистраций и подтверждений номера. Жанр — Легкое чтение, Легкая проза. Никаких обрезанных глав и предложений «оплати подписку, чтобы узнать, чем всё кончится»: книга представлена в том виде, в каком её написал Анатолій Дімаров.

Прежде чем нырять в первую главу, гляньте аннотацию или авторское предисловие — обычно там в двух абзацах понятно, о чём вообще речь, какой настрой и стоит ли это вашего вечера. Предисловие публикуем как есть, без редакторских пересказов от себя. Если описания пока нет или оно куцее — оставьте коммент, найдём и добавим.

Текст разбит на страницы: глазам так комфортнее, чем листать бесконечную ленту, и читается дольше без усталости. Место, где остановились, сохраняется автоматически — закрыли вкладку, вернулись через неделю, и страница откроется ровно та же. Шрифт регулируется, фон переключается между светлой и тёмной темой: вечером с тёмной экран меньше слепит, днём светлая привычнее.

Под книгой — отзывы тех, кто уже прочёл. Туда заглядывать полезно: иногда вылезают спорные смыслы, которые сам пропустил, иногда — категоричные «не моё, не тратьте время», и тоже информация. Дочитали «І будуть люди» — оставьте пару строк, кому-то это поможет решить.

Комментарии

Ваша оценка

Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив

Текст книги

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал

А тепер він стоїть біля столу, що покритий червоним, і брови його рішуче насуплені, і губи міцно стулені — ану спробуй, ану зачепи! — і стільки комсомольської затятості в молодечих очах, що її вистачило б не на одну, а принаймні на дві світові революції.

— Товариші! — вигукував щосили Ганжа. — Громадяни!.. Ану давайте тихіше, бо це ж вам не ярмарок!.. І отам, іззаду, перестаньте плюватися насінням!.. Ви, хлопці, ви!..

Зчинився ще більший шарварок, аніж був до цього: кожен хотів пропхатися поближче до столу.

Хтось матюкнувся, коли йому так уперлися ліктем у груди, що аж хрумкнуло («Куди ж ти, песиголовцю, преш!» — та — стук кулаком по потилиці!); десь зойкнула жінка, якій наступили на ногу важким чоботищем («А не ходи боса!»); дзвінкий молодий голос зраділо вигукнув:

— Дядьку Микито, хапайте в зуби штани: у вас очкур обірвався! — понад натовпом сплеснувся сміх, покотився дрібненькими хвильками, згасаючи у вусах, у бородах, на ніжних дівочих і твердих парубочих вустах.

— Зав’яжи краще свій язик, а то відкусиш! — розгніваним басом озвався дядько Микита, а з іншого кінця відгукнувся осудливий голос:

— Отакі вони всі, оці молоді: ні встида їм, ні сорому!

Ганжа мовчки стояв, чекаючи, доки переколотиться, і на майдані й справді поступово вгамувалося, затихло, тільки злинялий прапор лопотів над сільрадою та, долітаючи до завмерлого натовпу, чорними стрілами шугали вгору перелякані ластівки.

— Товариші! Урочисті збори на честь червоних хрестин оголошую відкритими!

Гінзбург, що сидів край столу, притиснувши скрипку до підборіддя (їдучи в Тарасівку, захопив з собою й скрипку, бо гармоніст нагло помер, обпившись самогоном на весіллі), Гінзбург хитнув головою і заграв «Інтернаціонал».

Ганжа зірвав із голови кепку, урочисто завмер, і помад майданом замелькали руки, скидаючи картузи й шапки, — наче птахи злітали з голів та й шугали донизу, — майдан враз засвітив сивими, русявими, рудими й чорними головами, статечно пригладженими і закрученими а буйні кучері чупринами, лише позаду юрмилися жіночі темніші і дівочі світліші хустки.

Коли затих «Інтернаціонал» і догори знову злетіли картузи та шапки, покриваючи голови, Ганжа оголосив, що зараз говоритиме секретар повіткому товариш Гінзбург.

Відклавши скрипку, Гінзбург звівся, осмикав стареньку, полатану на ліктях гімнастерку, обвів людей ясними очима.