І будуть люди читать онлайн
- Жанр: Легкое чтение, Легкая проза
- Рейтинг: 0 баллов
- Мнений: 0 мнений
- Просмотров: 1 чтение
О книге
Открывайте «І будуть люди» и читайте — текст лежит здесь целиком, бесплатно, без регистраций и подтверждений номера. Жанр — Легкое чтение, Легкая проза. Никаких обрезанных глав и предложений «оплати подписку, чтобы узнать, чем всё кончится»: книга представлена в том виде, в каком её написал Анатолій Дімаров.
Прежде чем нырять в первую главу, гляньте аннотацию или авторское предисловие — обычно там в двух абзацах понятно, о чём вообще речь, какой настрой и стоит ли это вашего вечера. Предисловие публикуем как есть, без редакторских пересказов от себя. Если описания пока нет или оно куцее — оставьте коммент, найдём и добавим.
Текст разбит на страницы: глазам так комфортнее, чем листать бесконечную ленту, и читается дольше без усталости. Место, где остановились, сохраняется автоматически — закрыли вкладку, вернулись через неделю, и страница откроется ровно та же. Шрифт регулируется, фон переключается между светлой и тёмной темой: вечером с тёмной экран меньше слепит, днём светлая привычнее.
Под книгой — отзывы тех, кто уже прочёл. Туда заглядывать полезно: иногда вылезают спорные смыслы, которые сам пропустил, иногда — категоричные «не моё, не тратьте время», и тоже информация. Дочитали «І будуть люди» — оставьте пару строк, кому-то это поможет решить.
Текст книги
— Та де ж тебе подінеш?..
— Гляди… А то і бог, і люди тебе прокленуть!
Федько нічого не відповів. Потягнувся ще раз, швидко скочив, пішов ловити жеребця. А Олеся дивилася йому вслід і думала, що доведеться їй скуштувати всього з оцим неспокійним, як вогонь, чоловіченьком.
Частина друга
I
Відколи Олеся втекла із Федьком, мало що змінилося на хуторі Іваськах. Все йшло, як із діда-прадіда заведено, і всі революції та світові катаклізми, що глухим відгомоном докочувались аж сюди, не в спромозі були вирвати цупке те коріння, що його глибоко в землю пустив рід Івасют.
Ще не так давно Оксен був нижче трави, тихше води. Із страхом уставав, із страхом і лягав. Все чекав, що от-от прийде із своїми комнезаможами Ганжа та й витурить на всі чотири із власного двору. Клав на стіл напоказ, для чужого завидющого ока, таку хлібину, що її страшно було й до рук узяти: остюк на остюкові, одвійок на одвійкові. Пильнував, аби на столі не було й крихти від іншого, світлішого хліба, що його потай споживали Івасюти: ану ж когось принесе лиха година, ану ж хтось заскочить.
Для того й тримали пса на припоні. Не пес — ведмідь. Вищирить ікла — так смертю й повіє! Гаркне осатанілим басищем — так душа і затерпне! Нащо вже свої — і то остерігалися ставати до звірюки спиною. А Таня… що вже про Таню й казати! І досі не може забути, як розправився новий сторож із гончаком одного мисливця, що забрів напитись води: доки гість дякував господарям за смачну водицю, Івасютин рудий чорт по-своєму пригостив гончака — налетів, підім’яв, рвонув за горло — і боком, боком пішов нещасний гончак, поливаючи гарячою собачою кров’ю втоптаний сніг, а потім захитався і впав, гасячи в скляніючих очах жорстоке зимове сонце.
"Хазяїн гончака вітром вилетів із хати. Приклався, бабахнув у душогуба, що аж ланцюг рвав, спинаючись на товстенні задні лапи, та господь не допустив — пронесло весь шріт стороною, а стрельнути вдруге не дав уже Йван. Вискочив із стайні, наставив на розгніваного мисливця гноєм замазані вила: спробуй іще раз — так і зависнеш! І той лише сплюнув та й потягнув, неборака, із двору: будьте ви прокляті з отакою гостинністю!
Тож Таня ніяк не могла звикнути до оцього, ось уже другого сторожа, бо той, перший, що його привіз два роки тому Оксен, так і не прижився до їхнього двору.
