І будуть люди читать онлайн
- Жанр: Легкое чтение, Легкая проза
- Рейтинг: 0 баллов
- Мнений: 0 мнений
- Просмотров: 1 чтение
О книге
Открывайте «І будуть люди» и читайте — текст лежит здесь целиком, бесплатно, без регистраций и подтверждений номера. Жанр — Легкое чтение, Легкая проза. Никаких обрезанных глав и предложений «оплати подписку, чтобы узнать, чем всё кончится»: книга представлена в том виде, в каком её написал Анатолій Дімаров.
Прежде чем нырять в первую главу, гляньте аннотацию или авторское предисловие — обычно там в двух абзацах понятно, о чём вообще речь, какой настрой и стоит ли это вашего вечера. Предисловие публикуем как есть, без редакторских пересказов от себя. Если описания пока нет или оно куцее — оставьте коммент, найдём и добавим.
Текст разбит на страницы: глазам так комфортнее, чем листать бесконечную ленту, и читается дольше без усталости. Место, где остановились, сохраняется автоматически — закрыли вкладку, вернулись через неделю, и страница откроется ровно та же. Шрифт регулируется, фон переключается между светлой и тёмной темой: вечером с тёмной экран меньше слепит, днём светлая привычнее.
Под книгой — отзывы тех, кто уже прочёл. Туда заглядывать полезно: иногда вылезают спорные смыслы, которые сам пропустил, иногда — категоричные «не моё, не тратьте время», и тоже информация. Дочитали «І будуть люди» — оставьте пару строк, кому-то это поможет решить.
Текст книги
— Он моя… Іще й піт не обсох після пологів, а вона уже за серпа та на поле… То чим моя гірша вашої? Що не вчилась по гімназіях, як легкий хліб їсти?
— Дак то ж панська кісточка! — глумливий бас од порога. — Куди вже нашим, репаним…
— Що ж, спасибі й на цьому, — тихо каже Оксен. Брови йому тремтять, посіпуються кутики вуст під густими пшеничними вусами. — Йшов я сюди з відкритою душею, надіявся…
— І даремно надіявся! — обриває жорстоко Ганжа. — Не для того ми свою кров проливали, щоб отаким, як ти, ворогам нашої влади руку подавати!
— Який же я ворог?
— Класовий!
— Це, знацця, як на отій картинці, що в газеті була, — втручається Приходько.
— Де ж у мене обріз?
— Дак хіба ж я кажу, що то вас змалювали, Оксене! — відразу ж знайшовся Іван. — То, мать, не з нашого й повіту, бо на ньому картуз городського хвасону. А у вас же ондечки й картуз не такий…
Ганжа знову повертається до Івасюти суворим обличчям:
— От що, Оксене… Дає тобі Радянська влада жити — сиди і не рипайся.
— Спасибі й на цьому, — повторює гірко Оксен та й обертається до дядьків, шукаючи підтримки. — От ти, Іване, чи не приходив колись до мене позичати хліба, щоб дотягнути до нового?.. Або ти, Миколо, чи не вкидав запопадливо шапку ще за три гони, зустрічаючись зі мною?.
"Але Іван, Микола, Федір сидять наче підмінені. Той удає, що ніяк не розкурить цигарку, той саме став застібувати гудзика, а він, клятий, не лізе в тугу петельку; а Йван дивиться на Івасюту так, наче Оксен і справді має оті зуби, що на малюнкові в газеті, ще й обріз, заряджений на його, Іванове, незаможницьке серце.
— Хай же нас бог розсудить! — кидає в порожнечу Оксен та й іде собі геть.
В сінях довго шукав клямку, вслід йому злорадно повискували заржавілі, зроду-віку не мазані петлі. І так захотілося Оксенові хряснути щосили отими сільрадівськими дверима, що на руках аж м’язи набухли, та він себе стримав і за старою, за давньою звичкою покликав у свідки бога: «Господи, прости мені всі мої прегрішенія, як я оце зараз прощаю ворогам своїм всі мої муки!» — і тихенько причинив двері.
