Текст книги

Шрифт

Размер шрифта

Межстрочный интервал

↓

↑

Оксен тоді дуже розгнівався, казав, що це великий гріх — такі розмови, страхав богом, але Таня не могла себе перебороти і все молила, щоб він поїхав за мамою, коли вона родитиме.

Вдруге вона розбудила його серед ночі.

— Дивись, як я помру, не обижай моєї дитини. Я і з того світу очей із неї не зводитиму.

Всерйоз занепокоєний, Оксен збирався був уже везти дружину до церкви та замовляти молебень, щоб очистити її голову від гріховних помислів, але Таня більше не заводила про це з ним розмови…

Оксен все іще йорзав поруч.

Видно, щось йому муляло, щось не давало заснути і врешті-решт змусило заговорити.

— Таню, ти не спиш?

Тепер він ліг обличчям до неї, дихає в самісіньке вухо.

— Не сплю, — холодно кидає Таня. Повернувши до Оксена голову, дивиться на нього. Дивиться так, наче вперше побачила поруч із собою оцього чужого, не знайомого їй чоловіка.

Могильним смутком віє від тьмяного лампадного світла, від невиразних облич богів і святих, від німих темних закутків і чорних вікон, від білого, що нагадує саван, рядна, поверх якого лежать Танині руки.

Наче там, за отими закам’янілими вікнами, в усьому світі не лишилося нічого живого — все вимерло, все перетліло і розсипалось у прах. Та й вони вже давно не живі по-справжньому: лежать, ведуть не потрібну нікому розмову.

— Тобі нічого не болить?

— Нічого.

— А чого ж ти така?

— Така, як завжди.

Оці байдужі, холодні Танині відповіді вспромозі хоч кого заморозити, вивести з себе. Оксен би вже досі замовк, повернувся б до дружини спиною, коли б не оте щось, що муляє йому, не дає спокою.

І Таня прямо запитує:

— Кажи, що тобі треба. Бо я дуже хочу спати.

Оксен почав здалеку: от які тепер діти, як важко їх виховувати, тримати в покорі перед старшими, у страсі божому, як легко їх зіпсувати, потураючи їм.

— Що я твоїм дітям! — перебиває Таня. — Що я для них!"

"— Не про них, Таню, не про них, — швидко відповідає Оксен і знову петляє довкола, аж доки Таня починає розуміти, що йдеться про Христину. — Бо воно ж іще мале, дурне, нерозумне; його треба тримати в покорі і строгості; його не треба балувати, бо ми ж, Таню, повинні замінити їй батьків…

— Забрати подушку? — нещадно запитує Таня, не спускаючи з чоловіка очей.

— Яку подушку? — вдає із себе здивованого Оксен.

— Оту, що ти за нею стогнав, коли молився!

— Хай тебе бог простить, як отаке могла подумати про мене! — ображено закліпав віями Оксен.

Але Таня не дає йому цього разу заховатися за бога:

— То забрати подушку? Забрати?..