І будуть люди читать онлайн

Отож не переплутайте стрічки, перев’язуючи, бо тоді вже довіку не взнаєте, як кого й звати.

Отак із стрічками у головах і росли малі Соловейченки. Світили на людей такими великими чорнющими очима, що аж моторошно ставало, блимали такими довжелезними віями, що аж вітер гнали.

— Ой, мабуть, не обійшлося без нечистої сили! — гомоніли поміж собою кумасі.— Сотворив їх господь дівчатам на згубу: не одній світ білий зав’яжуть!

Онисько ж, чукикаючи якогось із Мартиненчат, весело примовляв:

— Рости, синку, рости та набирайся сили! Виростеш, будеш дівчат із розуму зводити!

— Атож! — сплеснула в долоні Ганна.

— А що, не подякують? — не здавався Онисько. — Ти тільки поглянь, які парубки! Що до миски, що до пісні — батогом не одженеш! А що вже дружні…

«Парубки» й справді були дружні та злютовані: всі за одного, один за всіх! Вихопить, було, якогось Мартиненка розгнівана мати, стьобає лозиною чи віником по отому самим богом призначеному місці, яке за все у одвіті,— одному болить, а репетують усі.

— Та замовчіть, бодай вам заціпило! Бо од вашого крику у мене вже й голова скоро розвалиться!

Або втелющиться якийсь по вуха в грязюку, виробиться так, що тільки очі блищать та зубенята біліють; брати теж нізащо не одстануть од нього — лізуть і собі оновляти новенькі сорочки та штанці.

Тож до Ганни другого дня після того, як Оксен відібрав у неї підібрані яблука, і вирішила сходити Таня. Вирядивши чоловіків у поле, стала збиратися в гості. Нарвала торбу яблук та груш, поклала зверху десяток замотаних в біленьку хустину медовиків, взяла за руку Андрійка та й рушила до Мартиненків, що жили за верству, по дорозі до села.

Господарі саме снідали. Сиділи довкола великої миски, зосереджено возили дерев’яними ложками куліш.

В хаті було чисто, сонячно, затишно; долівка, посипана луговою травою, духмяніла м’ятою та рогозою, а стіни були заклечані калиною, кленовими і тополиними гілочками, як на зелені свята (ще змалку кохалася Ганна у квітах та травах).