Текст книги

Шрифт

Размер шрифта

Межстрочный интервал

↓

↑

Сбросить

— Вже три роки знайомі, а все не охолоне!»

В хаті було чисто, затишно, тепло. На столі вже лежала хлібина і ніж, коло неї стояли дві миски, а поміж ними тулились одна до одної дві дерев’яні пофарбовані ложки: купила їх Марта три роки тому на ярмарку в Хоролівці, вже після того, як зійшлася із Василем. Тут же, на лаві, на чільному місці, де мав завжди сидіти господар, лежав чистий, вишитий веселими червоними півнями рушник: витирати руки та губи.

— Добрий вечір у хаті,— неголосно привітався Ганжа, знімаючи покриту інеєм шапку.

— Діти вже сплять?

— Сплять. Вони в мене, Васильку, слухняні: як вечір, так і на піч.

— Та знаю, що слухняні…

Не поспішаючи, наче вагаючись, Ганжа знімав шкуратянку, а очима — все вбік од постелі: заслала її Марта свіжісіньким простирадлом, поклала дві пухові подушки, ще й ковдру загорнула, щоб, мабуть, потім не гаяти часу. І так потягло вилежаного на поруділих газетних підшивках, на рипучих сільрадівських столах Василя в оту чисту постіль, що хоч зразу лягай, не чекаючи на вечерю!

Поклав шкуратянку на лаву, непоспіхом сів до столу.

Марта раз-раз — рушник йому на коліна, раз-раз — метнулася до печі: стукнула-грюкнула — і вже парує у мисці борщ, лоскоче ніздрі неймовірно смачним духом.

— Трохи вип’єш із морозу, Васильку?

Стояла перед ним, тримаючи в одній руці пляшку, а в другій — чарки.

— Не треба, — не хоче сьогодні втрачати голову Ганжа. Та й з якої радості? — Так недовго, Марто, й розпитися.

— Що ж, не треба, то й не треба, — покірно погоджується молодиця.

Відносить пляшку до мисника, сідає поруч із Василем так, щоб весь час торкатися його плечем.

— Ріж, Васильку, хліб, я тобі ще підсиплю.

Василь бере хлібину, не поспішаючи, так, щоб не проронити додолу жодної крихти, так, як учили батько-мати, відкраює два шматки, а Марта, мов заворожена; не спускає очей з його рук:

— Як ти, Васильку, гарно хліб ріжеш!..

Потім, коли вгамувалася перша жага поцілунків, коли вони лежали, натомлені, на пом’ятій постелі, коли поринула в темряву хата і стала немовби погойдуватись, дрімотливо скліпуючи волохатими віями, Марта, спершись на лікоть, нахилившись над Василем, що лежав, заклавши руки під голову, тихо допитувалась:

— Ти любиш мене?

— Як тобі, Марто, сказати…

Ганжа сів, дістав цигарку, тернув сірником.

Вогняна цяточка то розгоралася, то гасла, покриваючись попелом. Не зводила Марта з того вогника погляду, і коли він згасав, вона ледве втримувалась, щоб не дмухнути на нього.