І будуть люди читать онлайн
- Жанр: Легкое чтение, Легкая проза
- Рейтинг: 0 баллов
- Мнений: 0 мнений
- Просмотров: 1 чтение
О книге
Открывайте «І будуть люди» и читайте — текст лежит здесь целиком, бесплатно, без регистраций и подтверждений номера. Жанр — Легкое чтение, Легкая проза. Никаких обрезанных глав и предложений «оплати подписку, чтобы узнать, чем всё кончится»: книга представлена в том виде, в каком её написал Анатолій Дімаров.
Прежде чем нырять в первую главу, гляньте аннотацию или авторское предисловие — обычно там в двух абзацах понятно, о чём вообще речь, какой настрой и стоит ли это вашего вечера. Предисловие публикуем как есть, без редакторских пересказов от себя. Если описания пока нет или оно куцее — оставьте коммент, найдём и добавим.
Текст разбит на страницы: глазам так комфортнее, чем листать бесконечную ленту, и читается дольше без усталости. Место, где остановились, сохраняется автоматически — закрыли вкладку, вернулись через неделю, и страница откроется ровно та же. Шрифт регулируется, фон переключается между светлой и тёмной темой: вечером с тёмной экран меньше слепит, днём светлая привычнее.
Под книгой — отзывы тех, кто уже прочёл. Туда заглядывать полезно: иногда вылезают спорные смыслы, которые сам пропустил, иногда — категоричные «не моё, не тратьте время», и тоже информация. Дочитали «І будуть люди» — оставьте пару строк, кому-то это поможет решить.
Текст книги
«Та де, тату, гаразд, коли ви вже дуже сильно хропіли — Фросю лякали!» Ех, як лусне батько кулаком сина по лобі: «Розсучий же ти сину, я, можна сказати, голос зірвав, ледь богові душу йе віддав, хропучи, а ти ще з батька насміхатися!..»
— І не правда, й не вдарили! — не витримав Петро.
— Не вдарили? — здивувався щиро Приходько. — Як же, Петре, не вдарили, коли про це твій тато-небіжчик моєму покійному батькові розказував!
А дядькам що, дядьки раді нагоді посміятись, хоч мало хто вірить отій всій історії: і старий і малий знає, що воно за птиця — Іван Приходько.
— Добридень, Іване! Що це ви, забагатіли, що так загордилися?
— Це ви, Свириде? — немов аж прокинеться Йван. — Звиняйте, і справді не побачив. Тіки не з того, що забагатів.
— Осліпли, чи що?
— Та й не осліп… Йшов оце мимо Ониська, а там таке, що аж страшно дивитись… То бувайте здорові!..
— Та постійте, Іване! — біжить уже слідом розпалений цікавістю Свирид.
— А що там, Свириде, розказувати. Я не радий уже, що й сам побачив, а тут іще й вам розказувати…
Так і не добившись нічого, Свирид постоє-постоє та й почеше в самісіньку спеку аж на той край села: подивитися, що ж там таке коїться в Ониська.
А Онисько або спить собі в холодочку під грушею, нічого не відаючи, або його й зовсім удома немає. Аж тоді дійде до Свирида, як ошукав його клятущий Іван! Зрозуміє, та вже буде пізно.
І тож скажіть; всі знають, що за ягідка Іван, а захочу — кого завгодно обдурить. Підстереже, смикне за лукаву ниточку — і вже ти й на гачечку!
«І що за людина дядько Іван! — коситься невдоволено Володька. — Зовсім, можна сказати, несерйозна людина!» І вже збирався Володька вийти у сіни, щоб не слухати пустих побрехеньок, як появився Гінзбург, ведучи за собою плечистого незнайомця в новому, до колін, кожухові.
«А це що за цабе?» — приглядалися та принюхувалися враз притихлі дядьки.
— Ну як? — запитав голосно Гінзбург, потираючи червоні з морозу долоні.— Як поживаємо?
— Живемо — не горюємо, — відразу ж Іван Приходько (і тут мусив бути попереду).
