І будуть люди читать онлайн

Обложка книги І будуть люди
0
Книга доступна на устройствах
  • Android
  • IOS
  • Smart TV
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.

О книге

Открывайте «І будуть люди» и читайте — текст лежит здесь целиком, бесплатно, без регистраций и подтверждений номера. Жанр — Легкое чтение, Легкая проза. Никаких обрезанных глав и предложений «оплати подписку, чтобы узнать, чем всё кончится»: книга представлена в том виде, в каком её написал Анатолій Дімаров.

Прежде чем нырять в первую главу, гляньте аннотацию или авторское предисловие — обычно там в двух абзацах понятно, о чём вообще речь, какой настрой и стоит ли это вашего вечера. Предисловие публикуем как есть, без редакторских пересказов от себя. Если описания пока нет или оно куцее — оставьте коммент, найдём и добавим.

Текст разбит на страницы: глазам так комфортнее, чем листать бесконечную ленту, и читается дольше без усталости. Место, где остановились, сохраняется автоматически — закрыли вкладку, вернулись через неделю, и страница откроется ровно та же. Шрифт регулируется, фон переключается между светлой и тёмной темой: вечером с тёмной экран меньше слепит, днём светлая привычнее.

Под книгой — отзывы тех, кто уже прочёл. Туда заглядывать полезно: иногда вылезают спорные смыслы, которые сам пропустил, иногда — категоричные «не моё, не тратьте время», и тоже информация. Дочитали «І будуть люди» — оставьте пару строк, кому-то это поможет решить.

Комментарии

Ваша оценка

Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив

Текст книги

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал

Почорніла, невпізнанна, мати дерла обома руками сорочку, на обтягнутих синюватою шкірою ребрах темними ганчірочками тіпалися висохлі міхурики грудей. Тонкі сірі губи її вкрилися піною, вона беззвучно ворушила ними, пориваючись щось сказати, а в звернених до сина очах палахкотіла така туга, такий розпач, що в Миколи ніби обвуглилось серце, і він, пройнятий страхом і жалем до неньки, ухопив скарлючені материні руки, став їх цілувати, здригаючись у важкому чоловічому риданні:

— Мамо, не треба!.

. Мамо, не вмирайте!.. Чуєте, мамо!!!

Вона схлипнула раз… схлипнула вдруге… витягнулась…

Скільки простояв Микола біля мертвої матері, не знав. Отямився аж тоді, коли лампа, спивши гас, почала згасати, а до хати поповз крізь вікно холодний зимовий світанок…

Ще ніколи Миколі не було так моторошно, так одиноко, як цього дня, коли він один на один сидів із померлою.

Прийшла ніч, Микола став збиратися в дорогу: залишатися вдома уже не міг.

Повезло цього разу Ганжі і всім його дружкам — не здійснити зараз Миколі своїх мстивих намірів. Та нічого, вони ще свого діждуться, ще попадуться.

Збирався Микола в небезпечну, в далеку дорогу — лишав мертву матір в чужі руки. Хтось її обмиє й одягне у чисте, хтось покладе в домовину й понесе на кладовище, хтось скине шапку, а може, й утре нишком сльозу, бо зроду-віку в селі ніхто не здумав би танцювати над покійником, яким би ворогом він тобі не був за життя, — тяжкий то, смертний гріх! Хтось проведе її в останню дорогу, кинувши жменю мерзлої глини на віко труни, тільки не проводжатиме син…

Залишав свою мертву матір людям — не хотів тільки лишати їм нічого із добра: ні хати, ні повітки, ані сараю.

При одній думці про те, що тут поселиться голодранець, його починала тіпати люта пропасниця.

Опівночі взяв на руки застигле, легеньке, як трісочка, материне тіло, виніс із хати.

Поклав посеред двору, підстеливши під неї татового кожуха (щоб він не дістався нікому, поодривав рукави, та ще й порізав поли), а під голови підмостив подушку, укрив рядном. І лежала мати посеред широкої снігової постелі непорушна, загадково мовчазна, наче знала щось таке, чого не дано було знати всім живим. І дивилася пильно у небо, вже не помічаючи рідного сина.