І будуть люди читать онлайн
- Жанр: Легкое чтение, Легкая проза
- Рейтинг: 0 баллов
- Мнений: 0 мнений
- Просмотров: 1 чтение
О книге
Открывайте «І будуть люди» и читайте — текст лежит здесь целиком, бесплатно, без регистраций и подтверждений номера. Жанр — Легкое чтение, Легкая проза. Никаких обрезанных глав и предложений «оплати подписку, чтобы узнать, чем всё кончится»: книга представлена в том виде, в каком её написал Анатолій Дімаров.
Прежде чем нырять в первую главу, гляньте аннотацию или авторское предисловие — обычно там в двух абзацах понятно, о чём вообще речь, какой настрой и стоит ли это вашего вечера. Предисловие публикуем как есть, без редакторских пересказов от себя. Если описания пока нет или оно куцее — оставьте коммент, найдём и добавим.
Текст разбит на страницы: глазам так комфортнее, чем листать бесконечную ленту, и читается дольше без усталости. Место, где остановились, сохраняется автоматически — закрыли вкладку, вернулись через неделю, и страница откроется ровно та же. Шрифт регулируется, фон переключается между светлой и тёмной темой: вечером с тёмной экран меньше слепит, днём светлая привычнее.
Под книгой — отзывы тех, кто уже прочёл. Туда заглядывать полезно: иногда вылезают спорные смыслы, которые сам пропустил, иногда — категоричные «не моё, не тратьте время», и тоже информация. Дочитали «І будуть люди» — оставьте пару строк, кому-то это поможет решить.
Текст книги
— Чим ти її, чорте, клеїв, що й одірвати не можу?
— Потім віддереш, — сказав Світличний. Все ще стояв перед хвірткою, не наважуючись її відчинити: ану ж і в дворі Артист поставив вартового!
— Товаришу начальник, а може, краще зайти з мого двору? — підійшов до нього чоловік.
— А там що, теж хвіртка є?
— Хвіртки-то нема, та я колись дошку там відірвав. На одному гвіздкові тримається… Відсунуть її — раз плюнути…
— Ну що ж, ведіть, показуйте дошку… — І до Сидоренка, який все ще возився із бородою: — Залишайся тут, біля свого хрещеника, щоб не здумав кричати, як очуняє…
Чоловік провів їх двором, через садок, зупинився під височезним парканом.
— Ось вона, дощечка. Ось вона… Я її зараз одведу, ви й полізайте…"
"Просунувши голову у вузенький отвір, Федько пильно оглянув двір. Там було порожньо, тихо. Навіть із будинку, що позатуляв свої вікна важкими віконницями, жодного звуку. «Хитро придумано, нічого не скажеш: вози — в клуню, коней — у стайню, а самі — в хату та в постіль.
Федько трохи пождав: чи не з’явиться іще один вартовий? Але вартового не було. Видно, Артист вирішив, що й одного досить. Що ж, тим гірше для нього. Федько ступив у двір, обережно підійшов до хати, притулився вухом до віконниці: за нею нітелень! Тихенько поторгав клямку — двері, як і сподівався, були замкнені.
Що ж робити? Не стовбичити ж отут до самого ранку?
— Ану, покличте Сидоренка. Якщо бандит оклигав — тягніть і бандита.
Бандит таки оклигав. Ішов якось дивно, розкарякувато, мов аж пританцьовуючи: передбачливий Сидоренко не тільки зняв із нього пасок, а й пообрізав усі гудзики.
— У вас солома є? — запитав Світличний у чоловіка, — Та чого доброго, а соломи хватає…
— Тягніть оберемок. Хлопці, ідіть хто-небудь, поможіть…
Доки ходили по солому, Світличний допитував бандита:
— Артист тут?.. Тільки не здумай брехати — шкуру спущу!
— Та чого б це я мав перед вами брехати! — аж образився бандит.
— Скільки ще з ним?
— Семеро… Та хазяїн… Та дві дочки…
— Дівчата дорослі?
— Та вже годні… Старша — Артистова маруха…
— Ага… Принесли? — це вже до чоловіка. — От і добре… А тепер — крутіть, хлопці, віхті. Та не жалійте соломи — ладнайте побільші…
Хлопці скрутили не віхті — віхтища, хто скільки здужав.
— Ставайте по двоє біля вікон. Сірники в усіх є?.. Як махну рукою, підпалюйте віхті і розмахуйте чимдуж перед вікнами.
