Текст книги

Шрифт

Размер шрифта

Межстрочный интервал

↓

↑

— Атож: виросте таким зарізякою, як і тато! — з докором сказала Олеся та й давай поскоріше вивільняти синові руки від отих чортячих дарунків.

— Не піддавайся, синку, не піддавайся! — підбадьорював сина Федько. — Мати — баба, що вона понімає в нашому ділі! Тримай, сину, міцніше чарку й шаблюку, з ними не пропадеш!"

"Батьківський отой заповіт не впав на камінь: як тільки Івась зіп’явся на ноги, так і почав вимахувати дерев’яною шабелькою, виструганою татусем із соснової дощечки.

Ось і зараз став на порозі: волосся войовничо стирчить, очі горять, а шаблюка вся у зеленому — стинав, либонь, калачикам голови.

«І що воно виросте з нього, — журиться Олеся. — Буде такий же харцизяка, як і татусь». А «харцизяка», забачивши тата, враз випустив шабельку, кинувся до Федька, обхопив йому ногу.

— Ото ти так скучив за мною? Так чекав свого тата?

Івась ще дужче заривається личком в татове галіфе: тільки і видно глибокий брехунець на потилиці. Федько, взявши на руки сина, довго носить його по кімнаті, підкидає до стелі.

Потім запитує:

— Ну, синку, покажи, чого ти тут навчився без мене.

Івась злазить із рук, біжить до лавки, вигрібає з-під неї дощечку й паличку, приклада до підборіддя та й водить паличкою, неначе смичком. Грає отак на «скрипці», приспівує:

Циги, циги, ла-ба-бом,Накладу я нам обом!

— Оце спасибі! Оце порадував тата! — регоче Федько.

— Та чи ти, чоловіче, сказився! — аж руками сплескує Олеся.

— А що ж тут такого: пісня як пісня…

Натішившись сином, Федько дає йому цукерку, штовхає легенько в потилицю:

— Біжи, синку, гратись надвір…

Сів до столу, почмихав у вуса, ласкаво покликав дружину:

— Олесю, йди-но сюди!

Посадив її на коліно, пригорнув, і коли вона, поклавши голову на чоловікове плече, заплющила очі, полоскотав вусами їй шию, пошепки запитав:

— Знаєш, що я зараз подумав?

— Що? — ледь ворухнула губами Олеся.

— Що ти у мене найкраща. Від усіх жінок найкраща!

Олеся тільки зітхнула, ще міцніше притулилася до Федора.

Та сімейна ідилія тривала недовго: вже такої чортячої вдачі був Олесин чоловік, що не міг не зруйнувати гніздечко, яке щойно сам викладав м’яким та ласкавим пушком!

Другого дня рано-вранці, ледь піднявшись із постелі, Федько сказав дружині:

— Да, мало не забув: приймай завтра гостей.

Олеся так і обмерла: боженьку ти мій, яких ще гостей?

— Та отих… — досадливо морщиться Федько. — Що я запросив. Хіба я тобі не казав?

— Коли ж ти мені про це казав?!

— Гм… Ти диви… А я чогось думав, що казав, — щиро здивувався Федько.