І будуть люди читать онлайн

Галя, розчервоніла, заклопотана, прилаштовувала вишитий рушник довкола портрета Тараса Шевченка, Павло притримував її делікатно під боки, щоб не звалилася з хисткого стільця, а Грицько розставляв важкенні дубові лави: пиряв їх, аж двиготіло! Побачивши Володьку, випростався, блиснув рідкими, як лопати, зубами, запитав:

— Дохтур приїхали?

— Ще немає, — похмуро відповів Володька.

— А чого це ти мовби кислиць наївся?

— Івасютиного Івана зустрів.

— Ну-у?

— Жалкував, що легеньким кілком мене по голові погладив.

— Жаль, що мене там не було, — я його, заразу… Ну, нічого, ще стріну — пощитаю зуби!

— Не треба!

— Як то не треба? Він нас у морду товктиме, а ми соплі облизуватимемо?

— Не треба, кажу! Прийде час, ми йому на класовій основі соплі навішаєм… Піду ще подивлюся, чи не приїхав доктор. А ти розставляй пошвидше лавки, скоро почнемо…

Згодом приїхав і лікар — молодий іще чолов’яга, видно, дуже освічений, бо мав під рукою «портфелю» і великі, в темній оправі окуляри на носі.

Підійшов, голосно привітався з людьми, запитав, хто тут буде за старшого. Володя, ніяковіючи, поручкався, поцікавився, чи товариш не проголодався з дороги.

— А то пішли б підвечеряти…

Лікар стримано подякував, зняв окуляри, став протирати їх хустиною, короткозоро мружачи очі на дядьків, що схвально приглядалися до нього: сподобався тим, що не пробіг відразу до сільбуду, притискаючи «портфелю» так, мов боявся, що її в нього відберуть, а привітався, зупинився коло них.

Одразу видно, що порядна людина. Постояли, погомоніли про погоду, про види на врожай, про те, як там у місті живеться, та й рушили гуртом до сільбуду: кожен хотів пройти разом із «дох-туром». Навалилися так, що замало двері з одвірком не втаскали досередини. У кіномеханіка, який провіряв, хто з квитком, а хто — ні, аж очі рогом полізли.

— Тю на вас! Та куди претесь — усім місця вистачить!.

.

Не слухали. Перли прямо на нього, доки не завертіли, як тріску, та й не втаскали досередини. Тоді механік, лаючись, став пробиватися до кіноапарата, котрий стояв на столі в кінці залу: боявся, що й апарат перекинуть.

Там уже товклися парубки — добровольці крутити динамо. Відштовхуючи один одного, хапалися за відполіровану тисячами долонь ручку:

— Я крутитиму!

— Ні, я!

(Бо хто крутитиме, той і безплатно кіно дивитиметься).