І будуть люди читать онлайн
- Жанр: Легкое чтение, Легкая проза
- Рейтинг: 0 баллов
- Мнений: 0 мнений
- Просмотров: 1 чтение
О книге
Открывайте «І будуть люди» и читайте — текст лежит здесь целиком, бесплатно, без регистраций и подтверждений номера. Жанр — Легкое чтение, Легкая проза. Никаких обрезанных глав и предложений «оплати подписку, чтобы узнать, чем всё кончится»: книга представлена в том виде, в каком её написал Анатолій Дімаров.
Прежде чем нырять в первую главу, гляньте аннотацию или авторское предисловие — обычно там в двух абзацах понятно, о чём вообще речь, какой настрой и стоит ли это вашего вечера. Предисловие публикуем как есть, без редакторских пересказов от себя. Если описания пока нет или оно куцее — оставьте коммент, найдём и добавим.
Текст разбит на страницы: глазам так комфортнее, чем листать бесконечную ленту, и читается дольше без усталости. Место, где остановились, сохраняется автоматически — закрыли вкладку, вернулись через неделю, и страница откроется ровно та же. Шрифт регулируется, фон переключается между светлой и тёмной темой: вечером с тёмной экран меньше слепит, днём светлая привычнее.
Под книгой — отзывы тех, кто уже прочёл. Туда заглядывать полезно: иногда вылезают спорные смыслы, которые сам пропустил, иногда — категоричные «не моё, не тратьте время», и тоже информация. Дочитали «І будуть люди» — оставьте пару строк, кому-то это поможет решить.
Текст книги
Протискався поміж рядами, дивуючись на величезну кількість добра, розвішаного, розкладеного по ятках та прилавках, а то й просто наваленого на землю: звідкіля тільки воно й набралося, і хто його й купить? Ситці і шовки, вовни і суконний одяг, чоботи і черевики, посуд і вироби із заліза — все те так і пхалось у вічі, сяяло, вигравало всіма кольорами, вимагало, просило, молило: купи! А їстви, а тварин, а птаства… Рев, крик, стогін, сміх, голоси невмирущих бублейниць, жалісливе «подайте!» старців — все злилося, перемішалося на оцьому великому торжищі, де можна купити, чого тільки бажає душа!
Аби тільки були гроші.
Ошелешений, натомлений, з отакенною головою, пішов Володя з базару. Забіг до аптеки, купив ліки для матері і рушив додому. Вертався без кабанчика за плечима, зате з майже цілою троячкою в кишені. І вже не босяком, а в черевиках. До того зобов’язував його подарунок Світличного, що важко звисав при правому боці…
По тій же дорозі, поміж тими ж полями та ланами, які аж прогинались під достиглими хлібами, як весільні столи, двома днями пізніше їхав Федір Світличний.
В легенький міліцейський шарабан впряжений гнідий жеребець з такою пишною, золотистою гривою, мовби начесаною з сонця, з такою вигнутою породистою шиєю, мовби позиченою в лебедя. Гриз сталеві вудила, мчав у степовий простір, розриваючи дужими мускулами пружне повітря, лузаючи верству за верствою.
Хоч над полями буяло в розпалі літо, небо уже не пестило зір весняною просинню: ота хазяйка, що визначав вік усьому живому, пильнує, щоб літо не переплелося з зимою, пожаліла, видно, синьки, — ледь-ледь підкрасила воду та й заслала небесного столика збляклою скатертиною: нічого, на жнива й ця піде! А вже над полями пропливали поодинокі, легкі та прозорі сріблясті павутинки (ото, кажуть люди, літо розчісувало коси, та й запримітило першу сиву волосинку, та й вирвало її, та й дмухнуло: кому ж охота старітись!), і від них віяло легкою та прозорою печаллю: як ти, літонько красне, не бадьорися, а вже скоро тебе скосять, зіжнуть, пов’яжуть в снопи та й звезуть на токи!"
"Та Світличному зараз не до печалі, не до споглядання природи: їде не сам, їде з товаришкою Ольгою.
