Текст книги

Шрифт

Размер шрифта

Межстрочный интервал

↓

↑

А пізніше, як на гріх, поперся до Марти Пантелеймон Іванович: ходив від хати до хати, переписував дітей шкільного віку. Як його там зустріла Марта, нікому не розповідав, тільки вискочив із хати, мов ошпарений. Повернувшись до школи, сказав, тамуючи злорадність (Ольга тепер була завучем школи, товаришка Ольга, а не він!):

— Марта Лисючка сказала, що не пустить дітей у школу. І їхньої ноги тут, сказала, не буде!

Ольга відвернулася до вікна, ховаючи од свого колеги очі. Не питала, чому та Марта не хоче пускати до школи дітей: знала все.

В першу ж ніч, на могилі, розкрив перед нею свою душу Василь. І хоч їй нелегко було слухати оту його сповідь — не раз поривалася затулити йому долонею рота, крикнути: «Замовкни!», однак не відштовхнула: розуміла, що йому було важче.

Довго дивилася у вікно товаришка Ольга, потім повернулася — бліда, рішуча, спокійна.

— Що ж, доведеться мені самій сходити до Марти.

— Не ходіть! — кинулась до Ольги дружина Пантелеймона Івановича. — Вона ж вас із’їсть!

— А може, й не з’їсть… — всміхнулася Ольга.

Мартина хата зустріла її насторожено-ворожим поглядом вікон, міцно зачиненими дверима. Ольга на мить затрималася, в ній ворухнувся страх: «Не ходи! Вертайся назад, поки не пізно! Що ти будеш робити, як вона тобі вчепиться у волосся?..»

Ольга стисла губи, взялася за клямку.

Марта саме готувала обід. Набехкала в піч повнісінько соломи, і там гоготіло, як у пеклі. А вона все підкидала та й підкидала, наче збиралася спалити всіх своїх ворогів. Горшки, горнята, чавунці, обсмалені, облизані вогнем, аж підстрибували, спливаючи окропом, а вона тикала їх рогачем, піддівала кочергою та — у жар! У вогонь! У самісіньке пекло!

Не відповіла, не обернулась, коли Ольга привіталася до неї.

— Добридень, Марто! — ще раз поздоровкалась Ольга.

Аж тепер одірвалася Марта од печі. Червона, сердита, напалена отим вогнем, що зажерливо гоготів у печі, а може, і тим, що бурхав зараз у ній. Затиснувши в дужих руках, що звикли до важкої роботи, рогача, вона впритул підійшла до Ольги, спитала із ненавистю:

— Чого прийшла, розлучнице?

— Послухайте, Марто… — почала було Ольга, але та перебила її.

— Прийшла подивитися, як я мучусь?! Моєму горю, моїм сльозам радіти прийшла?!. — Зірвала з голови очіпок, смикнула косу, розпустила по спині волосся: — На, дивися, радуйся!..

— Я не радіти прийшла, — мовила Ольга.

Але Марта мовби й не чула.

— Чи тобі своїх мужиків було мало, що наших узялась одбивати? Хто тебе сюди кликав? Яка лиха година тебе сюди принесла?..