І будуть люди читать онлайн
- Жанр: Легкое чтение, Легкая проза
- Рейтинг: 0 баллов
- Мнений: 0 мнений
- Просмотров: 1 чтение
О книге
Открывайте «І будуть люди» и читайте — текст лежит здесь целиком, бесплатно, без регистраций и подтверждений номера. Жанр — Легкое чтение, Легкая проза. Никаких обрезанных глав и предложений «оплати подписку, чтобы узнать, чем всё кончится»: книга представлена в том виде, в каком её написал Анатолій Дімаров.
Прежде чем нырять в первую главу, гляньте аннотацию или авторское предисловие — обычно там в двух абзацах понятно, о чём вообще речь, какой настрой и стоит ли это вашего вечера. Предисловие публикуем как есть, без редакторских пересказов от себя. Если описания пока нет или оно куцее — оставьте коммент, найдём и добавим.
Текст разбит на страницы: глазам так комфортнее, чем листать бесконечную ленту, и читается дольше без усталости. Место, где остановились, сохраняется автоматически — закрыли вкладку, вернулись через неделю, и страница откроется ровно та же. Шрифт регулируется, фон переключается между светлой и тёмной темой: вечером с тёмной экран меньше слепит, днём светлая привычнее.
Под книгой — отзывы тех, кто уже прочёл. Туда заглядывать полезно: иногда вылезают спорные смыслы, которые сам пропустил, иногда — категоричные «не моё, не тратьте время», и тоже информация. Дочитали «І будуть люди» — оставьте пару строк, кому-то это поможет решить.
Текст книги
Таня, вмить забувши про свою образу, кинулась до неї, підвела до цебра з водою, помогла змити тісто. Все обличчя у Фросі взялося водянками, з вузьких щілинок очей котилися сльози.
— Запрягай коней, вези Фросю в лікарню! — гукнула до переляканого чоловіка Таня.
Оксен, що до цього стояв мов закам’янілий, враз почав хреститися, шепотіти молитву.
— Не поїду! — відповів Оксен, не дивлячись на Фросю. — Це її бог покарав, не поїду.
Так і не поїхав, хоч уже Фрося Христом-богом молила його відвезти її у Хоролівку. І вона, забравши вузлик з нехитрим «струментом» своїм, пішла собі пішки в надії, що трапиться попутна підвода.
Оксен же кілька днів ходив притихлий, якийсь аж менший на зріст. Вечорами довго вистоював перед образами: кляк на колінах, хрестився, ревно бив низькі поклони, торкаючись лобом підлоги, покаянно молився:
— Господи, помилуй мя, многогрішного, прости мені всі согрішенія, як я прощаю ворогам своїм всі кривди свої!..
Щовечора квилив навколішки, не даючи ані Всевишньому, ані Тані спокою.
В неділю поїхав до церкви: висповідався, дістав відпущення гріхів й іншою людиною повернувся додому: очі просвітлені, голос смиренний, чоло проясніле — хоч зразу у рай! Ходив по хаті, тоненьким голоском співав псалми, зворушено поглядав на ікони. І Таня, дивлячись на нього, вперше подумала… ні, не подумала — всією істотою відчула, що не зможе більше жити з Оксеном.
Федько пробув на хуторі якусь годину. Та й то більше прикладав мокрий рушник до опухлого синього носа («Ти понімаєш: кінь спіткнувся, я хитнувся та носом об коліно!..»), аніж розмовляв із сестрою. Та й не можна було розказати братові все, що мала на серці: Оксен не відходив ані на крок, наче відчував, що дружина хоче поскаржитися на нього.
Коли проводила Федька до воріт (Оксен і тут плентав поруч, запрошуючи в гості), коли поклала йому на плечі руки, такими очима подивилась, що брат, розкумекавши, що тут щось не те, сказав:
— Ану, проведи мене, Танюхо, до битого шляху! — І вже до Оксена, що занепокоєно тупцявся коло них: — Не бійсь, дорогенький зятьок, не завезу твою жіночку за тридев’ять земель!
Таня сиділа позаду брата на дрожках, розповідала йому все.
