І будуть люди читать онлайн
- Жанр: Легкое чтение, Легкая проза
- Рейтинг: 0 баллов
- Мнений: 0 мнений
- Просмотров: 1 чтение
О книге
Открывайте «І будуть люди» и читайте — текст лежит здесь целиком, бесплатно, без регистраций и подтверждений номера. Жанр — Легкое чтение, Легкая проза. Никаких обрезанных глав и предложений «оплати подписку, чтобы узнать, чем всё кончится»: книга представлена в том виде, в каком её написал Анатолій Дімаров.
Прежде чем нырять в первую главу, гляньте аннотацию или авторское предисловие — обычно там в двух абзацах понятно, о чём вообще речь, какой настрой и стоит ли это вашего вечера. Предисловие публикуем как есть, без редакторских пересказов от себя. Если описания пока нет или оно куцее — оставьте коммент, найдём и добавим.
Текст разбит на страницы: глазам так комфортнее, чем листать бесконечную ленту, и читается дольше без усталости. Место, где остановились, сохраняется автоматически — закрыли вкладку, вернулись через неделю, и страница откроется ровно та же. Шрифт регулируется, фон переключается между светлой и тёмной темой: вечером с тёмной экран меньше слепит, днём светлая привычнее.
Под книгой — отзывы тех, кто уже прочёл. Туда заглядывать полезно: иногда вылезают спорные смыслы, которые сам пропустил, иногда — категоричные «не моё, не тратьте время», и тоже информация. Дочитали «І будуть люди» — оставьте пару строк, кому-то это поможет решить.
Текст книги
Чи, може, і в Англії… То до кого вони прийдуть учитися, як життя нове будувати? Звісно, до нас: «Ану, покажіть, що ви тут наробили, як хазяїнували — ленінські заповіти в життя перетворювали!» А ти їм тоді що відповіси? Ніколи, мовляв, товариші дорогі закордонні, було нам тих ленінських заповітів дотримуватись, бо пекла нас лиха нетерплячка. Так нами тіпала, що ми до соціалізму не мудрим словом, не прикладом добрим, не переконанням дядька вели, а батурою турили. А як котрийсь дуже впирався, то й наганом у спину: біжи, гад, до щасливої жизні та й не оглядайся назад, бо як пригощу, то й очі на лоба полізуть! Отак пригнали його галопом скаженим, так що з нього тільки мило летіло, а тепер помилуйтесь: лежить, ніяк не віддишеться, хоч до бантини його підвішуй… То що нам оті брати закордонні скажуть? Чи не пошлють нас з отаким соціалізмом кудись подалі… Як ти думаєш, Володю?
Володька мовчить.
А Ганжа все своє та своє.
— Взялися ми, Володю, нову, не бачену ще ніколи хату зводити. Важко нам зараз: і лісу такого як слід під руками немає, і цегли наші батьки не припасли — по цеглині треба випалювати. А розмахнулися ж ми он на яку. На таку розмахнулися, щоб не тільки нам — дітям, правнукам нашим у ній просторо та весело жилося! Щоб стояла вона віки і зносу щоб їй не було… І хай ми в ній не поживемо, Володю, нехай тільки підвалини побачимо чи стіни… Сини, онуки наші нехай її добудовуватимуть, а правнуки вже новосілля справлятимуть… Зате не кинуть вони нам, мертвим, гіркого докору, що, поспішивши, заклали ми трухлявого дерева чи погано обпалену цеглу, вивели криві стіни.
Ганжа вже давно забув про цигарку: як поклав на краєчок лавки, так вона там і лежала — пускала тоненьку цівочку диму, поки й погасла. І видно було, що оці всі слова, оця задумлива мова йшла од серця, од вистражданих, недоспаних ночей.
— Боюсь я, Володю, не наламали б ми дров… Дуже вже багато таких, як ти…
— Дядьку Василю, у вас же он ще ціла лежить, — тихо зауважив Володька, коли Ганжа знову став сипати тютюн у надірваний папірець.
Ганжа взяв погаслу цигарку, запалив, затягнувся глибоко, жадібно, і Володі чомусь стало його жалко.
