І будуть люди читать онлайн

Обложка книги І будуть люди
0
Книга доступна на устройствах
  • Android
  • IOS
  • Smart TV
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.

О книге

Открывайте «І будуть люди» и читайте — текст лежит здесь целиком, бесплатно, без регистраций и подтверждений номера. Жанр — Легкое чтение, Легкая проза. Никаких обрезанных глав и предложений «оплати подписку, чтобы узнать, чем всё кончится»: книга представлена в том виде, в каком её написал Анатолій Дімаров.

Прежде чем нырять в первую главу, гляньте аннотацию или авторское предисловие — обычно там в двух абзацах понятно, о чём вообще речь, какой настрой и стоит ли это вашего вечера. Предисловие публикуем как есть, без редакторских пересказов от себя. Если описания пока нет или оно куцее — оставьте коммент, найдём и добавим.

Текст разбит на страницы: глазам так комфортнее, чем листать бесконечную ленту, и читается дольше без усталости. Место, где остановились, сохраняется автоматически — закрыли вкладку, вернулись через неделю, и страница откроется ровно та же. Шрифт регулируется, фон переключается между светлой и тёмной темой: вечером с тёмной экран меньше слепит, днём светлая привычнее.

Под книгой — отзывы тех, кто уже прочёл. Туда заглядывать полезно: иногда вылезают спорные смыслы, которые сам пропустил, иногда — категоричные «не моё, не тратьте время», и тоже информация. Дочитали «І будуть люди» — оставьте пару строк, кому-то это поможет решить.

Комментарии

Ваша оценка

Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив

Текст книги

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал

Приблизно на півдорозі між Хоролівкою і Полтавою Світличний змушений був зупинитися: загнаний жеребець аж стогнав. Скочив на землю, ослабив підпруги, відпустив сталеві вудила, стриножив вуздечкою і пустив на пашу. І доки жеребець пощипував ріденьку травицю при дорозі, Федько ходив нетерпеливо туди-сюди, розминаючи ноги. Швидка їзда трохи остудила гнів, хоч і досі стискалися самі собою кулаки, коли пригадував, як стояв біля столу і як його «чистили»."

"Коли б оце повернувся двадцятий, він би їм показав класово ворожого! Ввірвався б із своїм ескадроном, з бойовими своїми побратимами, влетів би у Хоролівку і не шаблюками — нагаями! Нагаями!.

.

Бо де ви були в той час, коли Федір Світличний воював за владу Рад? По яких закапелках відсиджувались, вичікуючи, поки оцей «елемент» повоює всіх ворогів революції?..

І, знову розпалившись до краю від отаких думок, гнуздає Федько жеребця, виводить його на дорогу.

Рано-вранці, щойно почало розвиднятися, двірники, що вийшли на тротуари з відрами та мітлами, проводжали здивованими поглядами незвичайного вершника.

І вершник, і кінь аж хитались од втоми, однак не зупинялися; тільки одного разу біля колонки, зачувши воду, кінь повернув голову, але вершник смикнув вудила, огрів нагаєм по мокрому крупові, і жеребець з останніх сил рвонув нерівним галопом. Вершник, мабуть, не вперше бував у Полтаві, бо не розпитував двірників, не кривуляв завулками, поки добрався до невеликого цегляного будинку під червоним бляшаним дахом. Не злазячи із коня, нетерпляче постукав нагаєм у ворота.

Його, видно, там добре знали, бо дівчина, що вискочила в самій спідничині, з хусткою на голих плечах, недовго приглядалася: одімкнула ворота та й пустила у двір.

— Дома? — Федько переступає з ноги на ногу, бо вони в нього зовсім оніміли.

— Дома. Ще сплять.

— Нічого, я почекаю… Заведи жеребця до конюшні. Та гляди: до води не пускай, нехай охолоне!

Зійшов на ганок, ступив у сіни, впевнено намацав клямку дверей.

Скільки разів приходив сюди вдень і вночі — в будь-яку годину, коли того вимагала невідкладна службова потреба.

Будив безцеремонно господаря, і той, ще сонний, виходив із спальні, тримаючи в одній руці гімнастерку, ремінь і кобуру зі зброєю, а в другій — чоботи: ішов босяком, щоб не будити дружину.

«Вона ж і так за день натовклася», — говорив завжди він, наче пробачаючись за оту свою делікатність.

І ось Федір знову в знайомій вітальні. Тільки тепер не по службі — з власного бідою.