І будуть люди читать онлайн
- Жанр: Легкое чтение, Легкая проза
- Рейтинг: 0 баллов
- Мнений: 0 мнений
- Просмотров: 1 чтение
О книге
Открывайте «І будуть люди» и читайте — текст лежит здесь целиком, бесплатно, без регистраций и подтверждений номера. Жанр — Легкое чтение, Легкая проза. Никаких обрезанных глав и предложений «оплати подписку, чтобы узнать, чем всё кончится»: книга представлена в том виде, в каком её написал Анатолій Дімаров.
Прежде чем нырять в первую главу, гляньте аннотацию или авторское предисловие — обычно там в двух абзацах понятно, о чём вообще речь, какой настрой и стоит ли это вашего вечера. Предисловие публикуем как есть, без редакторских пересказов от себя. Если описания пока нет или оно куцее — оставьте коммент, найдём и добавим.
Текст разбит на страницы: глазам так комфортнее, чем листать бесконечную ленту, и читается дольше без усталости. Место, где остановились, сохраняется автоматически — закрыли вкладку, вернулись через неделю, и страница откроется ровно та же. Шрифт регулируется, фон переключается между светлой и тёмной темой: вечером с тёмной экран меньше слепит, днём светлая привычнее.
Под книгой — отзывы тех, кто уже прочёл. Туда заглядывать полезно: иногда вылезают спорные смыслы, которые сам пропустил, иногда — категоричные «не моё, не тратьте время», и тоже информация. Дочитали «І будуть люди» — оставьте пару строк, кому-то это поможет решить.
Текст книги
— Тож-то, що Миколо Пилиповичу… Дуже ви вже розумні всі стали… грамотні… Управи на вас не знайдеш…
— Ще будуть якісь вказівки, Миколо Пилиповичу? — поштиво запитав Світличний.
— Іди вже спати… пожежний начальник…
Пройшовши до себе в кімнату, Федько ліг, але заснути довго не міг: пригадував, як стрибав по хаті голова, засунувши ногу в рукав сорочки, трусився од беззвучного сміху.
Пізніше, коли Світличний повернувся із двома парами коней, Микола Пилипович, видно, дещо розкумекав, якась підозра закралася в його круглу голову.
— Признайся: твої підпалили? Нічого їм не буде, ти тільки признайся.
Але Федько теж не ликом шитий. Дивлячись прямо в очі голови чеснющим поглядом, ображено відповідав:
— Що ви, Миколо Пилиповичу! Як ви могли отаке і подумати!
— Ну, гаразд… Ну, іди. Тільки тепер начувайся: прозіваєш пожежу — шкуру злуплю!
Федько сам із нетерпінням чекав такої оказії. День і ніч стирчав на каланчі черговий, марно вдивляючись в далечінь, і Світличний, йдучи на службу, щоразу з надією поглядав догори.
Вже йому почали насинатися пожежі. Чорні, як сажа, коні, вогняні, по вітру розмаяні гриви… Дзвін, що волає на сполох… Шалений перестук копит…
Та пожеж не було. Не було, хоч підпалюй.
І тоді, щоб не обростала команда салом, затіяв Світличний навчати бійців військовій справі. Позичив у Миколи Пилиповича шаблюку, принесену із громадянської, дістав сідла — взявся робити із пожежників джигітів.
І сипались, як горох, нещасні пожежники з коней, викручували руки важкенькою шаблюкою, стогоном стогнали од важкої науки, та Федько не давав спуску нікому: ганяв до циганського поту.
Кілька разів навідувався Микола Пилипович. З видимим задоволенням стежив за навчанням, крутив схвильовано вуса, схвально похмикував:
— Добре! Їй-богу, хлопці, добре!
Не витримував: брався показувати, як правильно тримати шаблюку, щоб не вивихнути кисть, як на повнім скаку, звісившись із сідла, підхопити шапку з землі.
