І будуть люди читать онлайн

Відірвав скибку, простягнув наймичці:

— На!

Сала ж не дав: уминав сам, аж приплямкував."

"Палажка ковтала зачерствілий хліб, намагалася не дивитися на сало.

Ось хазяїн глипнув на дорогу, побачив людей, наказав:

— Як будуть питати, чого без сала, скажи, що не їси.

— Хліб та сіль, Хвилимоне! — підійшли до воза дядьки.

— Дякую.

— А чого це твоя наймичка хліб один їсть?

Палажка опустила голову, перестала жувати.

— Та ото ж таке дурне, що не їсть! Давав, а воно не бере! Видать, що в них зроду-віку сало не їли…

— Еге, отакечки і сказав, — стверджує Данилівна.

Набачилася Палажка у наймах всього. Була і бита не раз, і голодна, дошкуляв їй і холод. Та найбільше дісталося їй уже в інших хазяїнів, що виїжджали щороку на плавні: жати на продаж очерет.

В Палазі тіло — своє, а одежина — хазяйська.

— Підтикай, Палажко, сорочку повище, а то за один раз подереш… Підтикай, підтикай, дивитись тут нікому!.. Та гляди серпа не загуби!.. Ну, з богом!..

І лізе Палажка в болото, в густі очеретяні хащі, задираючи повище сорочку, щоб, не дай боже, не подерти об гострі, як бритва, зрізані вже очеретини, об зазубрені, наче у пилки, листки осоки. Вилазить потім з болота вся у крові, так наче від стегна до п’ят шкіру із неї іздерли.

— Нічого, до весілля загоїться! — втішає Палажку хазяйка.

В шістнадцять років вона вийшла заміж. І хоч батько Миколин плакався, підпивши на весіллі («Я ж думав, що в мій двір кіньми в’їдуть, а воно пішки прийшло!»), хоч і запитували єхидно Миколину матір сусідки, чи багатий посаг узяли за молодою, однак Палажка не каялась у тому, що в перший же вечір, коли Микола провів її із вулиці, поцілував та запитав: «Підеш?» — вона не маніжилась, не набивала собі ціни, а відразу ж сказала: «Піду».

Не каявся і Микола. Бо нащо уже він був лютий до праці, але ніколи не доводилося підганяти молоду свою жіночку, а скоріше притримувати, щоб дурне не підірвалося.

— Цьому Миколі сам чорт дитину колише! — гомоніли поміж собою дядьки.