І будуть люди читать онлайн

Обложка книги І будуть люди
0
Книга доступна на устройствах
  • Android
  • IOS
  • Smart TV
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.

О книге

Открывайте «І будуть люди» и читайте — текст лежит здесь целиком, бесплатно, без регистраций и подтверждений номера. Жанр — Легкое чтение, Легкая проза. Никаких обрезанных глав и предложений «оплати подписку, чтобы узнать, чем всё кончится»: книга представлена в том виде, в каком её написал Анатолій Дімаров.

Прежде чем нырять в первую главу, гляньте аннотацию или авторское предисловие — обычно там в двух абзацах понятно, о чём вообще речь, какой настрой и стоит ли это вашего вечера. Предисловие публикуем как есть, без редакторских пересказов от себя. Если описания пока нет или оно куцее — оставьте коммент, найдём и добавим.

Текст разбит на страницы: глазам так комфортнее, чем листать бесконечную ленту, и читается дольше без усталости. Место, где остановились, сохраняется автоматически — закрыли вкладку, вернулись через неделю, и страница откроется ровно та же. Шрифт регулируется, фон переключается между светлой и тёмной темой: вечером с тёмной экран меньше слепит, днём светлая привычнее.

Под книгой — отзывы тех, кто уже прочёл. Туда заглядывать полезно: иногда вылезают спорные смыслы, которые сам пропустил, иногда — категоричные «не моё, не тратьте время», и тоже информация. Дочитали «І будуть люди» — оставьте пару строк, кому-то это поможет решить.

Комментарии

Ваша оценка

Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив

Текст книги

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал

Треба знищити так, щоб і сліду не лишилося.

— З’їж! З’їж!.. — ревом реве зал.

Микола наче не чує. Дістає з-за пазухи пакет, дивиться на сургучеву печатку. Пакет величезний, в нього напхали — не пожаліли паперу, щоб все було, як насправді, і Таня жахається: як він його до рота й запхне?

А із залу:

— Чого думаєш, їж!

— Ковтай, а то прийдуть!

— Я проковтну цей пакет! — проголошує вслід за Танею Микола. — З’їм, бо немає іншого виходу!..

— Невже він його і справді буде їсти? — занепокоївся Гінзбург.

— Ні, він тільки пожує та й виплюне нишком у рукав, — заспокоїв Ганжа.

— Навіщо такий великий… — співчутливо морщиться Гінзбург, спостерігаючи, як Микола, вкриваючись потом, запихає пакет до рота.

Напружена тиша повисає над витягнутими головами. Всі очі прикуті до Миколи, що жує пакет, все більше червоніючи на обличчі. Таня, злякавшись, що Микола може подавитись, голосно шепоче:

— Виплюнь! Виплюнь у рукав!.

.

А із зали десяток вимогливих голосів:

— Та ковтай же! Ковтай!..

Микола повів на Таню безтямними очима і ще швидше заворушив щелепами…

Так і довелося передчасно опускати завісу: Микола вже не міг вимовити жодного слова…

Додому поверталися вп’ятьох: Андрійко, Таня, Данилівна, Васильович і Гінзбург.

Ота стаття не давала Григорію спокою, як він не намагався про неї забути. І під час вистави, коли сидів, стиснений з усіх боків, коли аплодував разом з усіма і сміявся разом з усіма, і вже потім, коли опустилася завіса і люди, почекавши ще трохи, стали поволеньки розходитись, Гінзбург все думав про неї.

Він думав про неї й тоді, коли побачив високого, вже похилого віком чоловіка з обвислими вусами на худому обличчі, поораному зморшками, і, напруживши пам’ять, пригадав, що це ж старший брат Івана Приходька, якому він позаминулого року вручав диплом за культурне, взірцеве господарство.
Якась сила штовхнула до Васильовича, він простягнув йому руку:

— Добрий вечір! Давненько не бачились.

Приходько взяв руку Гінзбурга у свою тверду, як дошка, долоню, потримав її обережно, відпустив. На обличчі його не було ані запобігання, ні збентеження перед високим начальством: привітався, як людина, що знає собі ціну. І це сподобалося Гінзбургові.