І будуть люди читать онлайн
- Жанр: Легкое чтение, Легкая проза
- Рейтинг: 0 баллов
- Мнений: 0 мнений
- Просмотров: 0 чтений
О книге
Открывайте «І будуть люди» и читайте — текст лежит здесь целиком, бесплатно, без регистраций и подтверждений номера. Жанр — Легкое чтение, Легкая проза. Никаких обрезанных глав и предложений «оплати подписку, чтобы узнать, чем всё кончится»: книга представлена в том виде, в каком её написал Анатолій Дімаров.
Прежде чем нырять в первую главу, гляньте аннотацию или авторское предисловие — обычно там в двух абзацах понятно, о чём вообще речь, какой настрой и стоит ли это вашего вечера. Предисловие публикуем как есть, без редакторских пересказов от себя. Если описания пока нет или оно куцее — оставьте коммент, найдём и добавим.
Текст разбит на страницы: глазам так комфортнее, чем листать бесконечную ленту, и читается дольше без усталости. Место, где остановились, сохраняется автоматически — закрыли вкладку, вернулись через неделю, и страница откроется ровно та же. Шрифт регулируется, фон переключается между светлой и тёмной темой: вечером с тёмной экран меньше слепит, днём светлая привычнее.
Под книгой — отзывы тех, кто уже прочёл. Туда заглядывать полезно: иногда вылезают спорные смыслы, которые сам пропустил, иногда — категоричные «не моё, не тратьте время», и тоже информация. Дочитали «І будуть люди» — оставьте пару строк, кому-то это поможет решить.
Текст книги
— Вам воно згори, звісно, видніше…
Гінзбурга як почесного гостя поклали спати в світлиці, на єдиному ліжкові. Металеве те ліжко купив при нагоді Васильович два роки тому. Виготували його не на якомусь потужному комбінаті — велетневі першої п’ятирічки, а тут же, в Хоролівці, у напівкустарній артілі «Червоний металург». У той час, коли найбільші заводи задихались од браку металу, артіль оця не знала, мабуть, куди його подіти, тож і вбухала в ліжко не менше п’яти пудів заліза, сталі і бронзи, та ще й покрила нікелем: хай дивиться тепер світова буржуазія та зеленіє од заздрощів! Бо лежатиме на ньому не буржуй товстопузий, не фабрикант чи поміщик, а його величність — пролетар! І стояло ліжко в одній із королівських крамниць важким монументом головотяпству артільному, і страшило, віднаджувало покупців не так високою ціною, як багатопудовістю своєю, особливо ж пружинами: слона поклади — не прогнуться.
Привізши додому, заносив разом із сином, хвалився:
— Оце, стара, хоч на схилі літ поспимо як пани.
Данилівні теж сподобалося ліжко: горить, точнісінько мовби іконостас у божому храмі. Тільки замість хрестів та херувимів — нікельовані балабухи та бронзові зірки.
Все літо споряджала Данилівна ліжко. Шила перини і подушки, набивала їх найніжнішим пухом. А коли спорядила, виклала гору подушок і перин, що підносилися майже до стелі, коли заслала простирадлом із найтоншого полотна, а поверх — новою рядниною, стала перед ліжком, молитовно склала руки на грудях:
— А знаєш, старий, що я скажу…
Васильович, який саме стягав чобота, звів на дружину очі: вона стояла сухенька, маленька супроти величезного ліжка, і зніяковіла усмішка бентежила її добре обличчя.
— Я, мабуть, на ньому й не засну… Хай уже наш Василько, як ожениться, та й буде на ньому із молодою жінкою спати.
— Отуди, к бісу! — аж ногою тупнув Васильович. — А ми що, не заробили на оцих перинах поспати?
А Данилівна все у лагідну дудочку:
— Хай уже Василько.
Так і полягали вони на полу, на влежаних плескатих подушках, на звичній постелі: Данилівна м’якенькою пилочкою кого хоч перепиляє.
То Гінзбург був перший, хто сподобився оновити ліжко. Коли Васильович прикрутив лампу, так що вогник ледь блимав, побажав спокійної ночі та вийшов, Григорій ще стояв у нерішучості перед величезною пуховою горою, в яку як пірнеш, то хто зна, чи й виберешся.
