І будуть люди читать онлайн
- Жанр: Легкое чтение, Легкая проза
- Рейтинг: 0 баллов
- Мнений: 0 мнений
- Просмотров: 0 чтений
О книге
Открывайте «І будуть люди» и читайте — текст лежит здесь целиком, бесплатно, без регистраций и подтверждений номера. Жанр — Легкое чтение, Легкая проза. Никаких обрезанных глав и предложений «оплати подписку, чтобы узнать, чем всё кончится»: книга представлена в том виде, в каком её написал Анатолій Дімаров.
Прежде чем нырять в первую главу, гляньте аннотацию или авторское предисловие — обычно там в двух абзацах понятно, о чём вообще речь, какой настрой и стоит ли это вашего вечера. Предисловие публикуем как есть, без редакторских пересказов от себя. Если описания пока нет или оно куцее — оставьте коммент, найдём и добавим.
Текст разбит на страницы: глазам так комфортнее, чем листать бесконечную ленту, и читается дольше без усталости. Место, где остановились, сохраняется автоматически — закрыли вкладку, вернулись через неделю, и страница откроется ровно та же. Шрифт регулируется, фон переключается между светлой и тёмной темой: вечером с тёмной экран меньше слепит, днём светлая привычнее.
Под книгой — отзывы тех, кто уже прочёл. Туда заглядывать полезно: иногда вылезают спорные смыслы, которые сам пропустил, иногда — категоричные «не моё, не тратьте время», и тоже информация. Дочитали «І будуть люди» — оставьте пару строк, кому-то это поможет решить.
Текст книги
Дід узяв хлібину, потримав її у руках, урочисто передав синові:
— Ріж уже, сину, ти!
Радісна кров бухнула Свиридові в обличчя, пружними струмками погнала по жилах: батько цим передавав у його руки хазяйство. Обережно взяв хлібину, поцілував — почав краяти рівні шматки, пильнуючи, щоб жодна крихта святого не впала додолу."
"По вечері ще довго сиділи за столом. Свирид тримав на колінах сина, розповідав про далекі бої, тяжкі переходи та злі січі з турками, батько пильно слухав, не спускаючи з вояки очей, а жінка все ще ходила від столу до мисника — прибирала посуд.
Дружина перейняла його погляд, почервоніла, відвернулася, — Свирид насупився, відкашлявся, з перебільшеною увагою став слухати батька, що скаржився на нелад у хазяйстві.
— Слабий я вже став, негодящий. Підірвало кляте жорно — бог покарав за гріхи…
— Нічого, тату, тепер усе буде гаразд, — утішив його син і подумав про золото, заховане в ранці: навіть батькові не признався про нього.
Згодом дід пішов спати на другу половину — через широкі сіни, вклали на печі й сина, залишились удвох. Свирид повільно зняв сорочку, поклав на лаву, сів на широку постіль, покликав жінку, що все ще топталася біля мисника — вдавала, ніби порається біля давно перемитих тарілок:
— Іди сюди.
Сидів, непорушний, важкий, розставивши ноги, — дивився, як повільно підходить дружина, і несамовите бажання схопити, зламати — зробити їй боляче все більше оволодівало ним. Кілька разів стулив-розтулив широкі долоні, поворушив пальцями, спитав:
— Ну… як чоловікову честь берегла?
— Свиридку, хоч лампу погаси, боги ж он дивляться! — простогнала вона, задихаючись-мліючи в його ведмежих обіймах.
— Хай дивляться: з своєю, не з чужою, — буркнув він крізь зуби.
Потім вона цілувала його в широкі волохаті груди, щось шепотіла, гаряче і вдячне, а він лежав, натомлено розкидавши руки, задоволений і водночас розчарований: десь глибоко в серці все ще гніздився образ красуні з чорними, як ніч, очима і чистим, наче гірська вода, обличчям.
Так і не зміг навернути свого серця до жінки. За сімнадцять років життя не обмовився до неї жодним ласкавим словом, не подарував її усмішкою.
