І будуть люди читать онлайн

Обложка книги І будуть люди
0
Книга доступна на устройствах
  • Android
  • IOS
  • Smart TV
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.

О книге

Открывайте «І будуть люди» и читайте — текст лежит здесь целиком, бесплатно, без регистраций и подтверждений номера. Жанр — Легкое чтение, Легкая проза. Никаких обрезанных глав и предложений «оплати подписку, чтобы узнать, чем всё кончится»: книга представлена в том виде, в каком её написал Анатолій Дімаров.

Прежде чем нырять в первую главу, гляньте аннотацию или авторское предисловие — обычно там в двух абзацах понятно, о чём вообще речь, какой настрой и стоит ли это вашего вечера. Предисловие публикуем как есть, без редакторских пересказов от себя. Если описания пока нет или оно куцее — оставьте коммент, найдём и добавим.

Текст разбит на страницы: глазам так комфортнее, чем листать бесконечную ленту, и читается дольше без усталости. Место, где остановились, сохраняется автоматически — закрыли вкладку, вернулись через неделю, и страница откроется ровно та же. Шрифт регулируется, фон переключается между светлой и тёмной темой: вечером с тёмной экран меньше слепит, днём светлая привычнее.

Под книгой — отзывы тех, кто уже прочёл. Туда заглядывать полезно: иногда вылезают спорные смыслы, которые сам пропустил, иногда — категоричные «не моё, не тратьте время», и тоже информация. Дочитали «І будуть люди» — оставьте пару строк, кому-то это поможет решить.

Комментарии

Ваша оценка

Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив

Текст книги

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал

Батько сидів на передку, правлячи конем. За весь час він ні разу не оглянувся, не вимовив жодного слова.

Похоронною процесією в’їхали в настіж розчинені ворота. Свирид мовчки підійшов до комори, відімкнув пудовий замок, розчинив темну пащеку дверей:

— Іди сюди! — І мачуха покірно злізла з воза, все ще притискаючи дитину до себе, так, наче в дочці був останній її порятунок, зникла в коморі.

Оксен уже не пробував боронити її. Він боявся, що батько знову осатаніє від гніву, накинеться на мачуху, а так навіть краще, навіть надійніше: переночує в коморі до ранку, а там, дивись, тато трохи отямиться.

Замкнувши комору, Свирид пішов до хати, виніс колун і залізний клин.

— Тату, що ви хочете робити? — спитав тривожно Оксен, бо йому здалося, що батько хоче відрубати Василеві голову. — Тату, не треба вбивати його!

— Не бійся, не вб’ю — і без цього здохне! — відповів синові Свирид. Узяв коня за вуздечку, повів за собою — покотив воза мимо хати униз, аж до річки.

Спершу Оксен подумав, що батько хоче втопити Василя.

«Як кинуть у воду, зразу ж витягну», — думав він, ідучи назирці за возом. Вирішив так не тому, що його серце боліло за Василем, — йому аніскільки не жалко цього волоцюгу, що насмілився їх обезчестити, — він просто боявся, що їх будуть судити за вбивство.

Але Свирид і гадки не мав топити свого ворога.

За їхньою садибою, над річкою, донедавна росла велика верба. Кілька років тому її обпалило блискавкою — верба усохла, журно рипіла сухим оголеним стовбуром, аж поки її спиляли на дрова, лишивши високий пеньок.

Свирид примірявся і до пенька, та все якось не доходили руки, аж сьогодні згадав він про нього.

Зупинив коня, взяв колуна, довго топтався біля пенька, приміряючись, де краще рубонути. Був зараз спокійний, наче й не кипів отією шаленою люттю, тільки моторошно мерехтіли насуплені очі.

Прицілився, заніс над головою колуна, — опустив на пеньок:

— Гах!..

Сталь вп’ялася в міцне вузлувате дерево, темна тріщина побігла донизу, роздираючи в’язке сухожилля.

— Подай клинок!

«Що вони думають робити?» — питав себе Оксен, стежачи, як батько забиває клинок.

Клинок залазив усе глибше й глибше, все ширше розходилися гострі краї тріщини: здавалося, що якийсь допотопний, вгрузлий у землю по шию звірюка неохоче розтуляє зубату, як у щуки, пащеку.

Аж ось батько зупинився, кинув на землю колуна. Нахилився над пеньком, заклав, приміряючи, в щілину пальці — лише тепер зрозумів Оксен, що хоче зробити тато, і в нього аж заболіли пучки, як після зашпорів.