І будуть люди читать онлайн

Обложка книги І будуть люди
0
Книга доступна на устройствах
  • Android
  • IOS
  • Smart TV
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.

О книге

Открывайте «І будуть люди» и читайте — текст лежит здесь целиком, бесплатно, без регистраций и подтверждений номера. Жанр — Легкое чтение, Легкая проза. Никаких обрезанных глав и предложений «оплати подписку, чтобы узнать, чем всё кончится»: книга представлена в том виде, в каком её написал Анатолій Дімаров.

Прежде чем нырять в первую главу, гляньте аннотацию или авторское предисловие — обычно там в двух абзацах понятно, о чём вообще речь, какой настрой и стоит ли это вашего вечера. Предисловие публикуем как есть, без редакторских пересказов от себя. Если описания пока нет или оно куцее — оставьте коммент, найдём и добавим.

Текст разбит на страницы: глазам так комфортнее, чем листать бесконечную ленту, и читается дольше без усталости. Место, где остановились, сохраняется автоматически — закрыли вкладку, вернулись через неделю, и страница откроется ровно та же. Шрифт регулируется, фон переключается между светлой и тёмной темой: вечером с тёмной экран меньше слепит, днём светлая привычнее.

Под книгой — отзывы тех, кто уже прочёл. Туда заглядывать полезно: иногда вылезают спорные смыслы, которые сам пропустил, иногда — категоричные «не моё, не тратьте время», и тоже информация. Дочитали «І будуть люди» — оставьте пару строк, кому-то это поможет решить.

Комментарии

Ваша оценка

Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив

Текст книги

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал

Оксен і сам не знав, що сталося з ним, тільки його наче наврочило чи, може, дід-лісовик, підкравшись іззаду, дихнув йому в душу докірливим жаром: «Дивись, чоловіче, яку красу ти хочеш убити!» І здалося раптом Оксенові, що поміж зелених густих колючок просвічують жалісні оченята, молять у нього милосердя.

Дико оглянувся Оксен, провів долонею по очах, відганяючи білу ману, і більше не насмілився підняти сокири. Дивовижне розчулення оволоділо ним, так, начеб він пожалів чиюсь дитину, врятував їй життя.

Сам добре не розуміючи, що він робить, посміхаючись ніяково і здвигаючи плечима, почав брати Оксен сніг — накладати на зелені долоньки.

А потім ішов з галявини, намагаючись ступати по своєму ж сліду, бо йому жаль було топтати оцю незаймано-чисту снігову наметіль, що цнотливо біліла довкола ялинки.

Сів на сани, насунув шапку на очі, нокнув, і ще довго задумливий м’який усміх бентежив йому вуста, і він похитував головою, дивуючись власній дитячій розчуленості, що завітала до нього з далеких тих років, коли він міг бачити в деревах, у квітах, у всіх рослинах живих істот, яким боліло так само, як боліло йому.

Вже аж за лісом схаменувся Оксен, що він так і не вирубав ялинки, але повертатись не став: відчував, що не зможе зараз зрубати якесь деревце.

У себе ж удома, тільки-но заїхав у двір, побачив Олесю. Сестра стояла біля обледенілого корита, збивала кригу — сипала додолу холодним вогнем. Була в старій хустині, в Оксеновому виношеному сірякові, від холоду в неї побіліло обличчя, покорчило пальці.

Побачивши брата, Олеся опустила руку з важким молотком — дивилася прямо на нього великими очима, печально й серйозно. І була вона зараз страшенно подібна до отієї ялинки посеред галявини — така ж зворушливо беззахисна, така ж слабенька й тендітна. Та ще й, як навмисне, підняла замерзлу ногу, заховала її під сіряк. І Оксен, може, вперше подумав про те, яке в неї одиноке, безрадісне дитинство, позбавлене материнського тепла, і незвідана ніжність тоненькою голочкою вколола його в серце — воно защеміло, забилося, вологим теплом ударило в очі.
«Це ж моя сестра, моя кров, а я не хочу знати її, одвертаюсь від неї! А чим вона завинила переді мною?»

Оксен залишив сани, підійшов до сестри, ласкаво покликав:

— Олесю!

Чи то подив, чи страх мелькнув у Олесиних очах. Вона хитнулася, опустила з-під сіряка другу ногу, ворухнула губами.

— Йди сюди, Олесю!

І коли сестра підійшла, несміливо звела на нього очі, він не витримав: ухопив її на руки, притис до грудей.