І будуть люди читать онлайн

Зачувши про появу однієї з таких банд, Оксен навісив на вікна товсті дубові віконниці, прикріпив до них залізні прогоничі — до ранку не перегризеш, а до дверей приладнав пудові засуви. На ніч спускали з цепу двох привезених аж із-за Яресьок вовкодавів: налетить такий — прощайся, чоловіче, з душею! Лягаючи спати, Оксен клав біля себе гостру сокиру, а Свирид дістав із комори дідову гаківницю, обтер з неї пил, вставив новий кремінь, насік півторби шроту із товстих іржавих гвіздків, запас літрову банку пороху та й заховав увесь той арсенал на печі, «щоб завжди було напохваті».

Бідна Оксенова жінка боялася після того туди й потикатися: вовчим оком світило на неї оте страховисько: гримне — не позбираєш кісток! А дід, згадавши минуле, все розказував, як він стріляв колись із тієї гаківниці вовків, аж ті хвости губили від страху, втікаючи.

— Бо хіба теперечки ружжа! Ото колись були ружжа — як пукне, то й душа з тебе геть!

Бандити налетіли не вночі, коли їх можна було сподіватися, а серед білого дня.

Оксена не було вдома: ще звечора поїхав разом з Олесею та старшим сином Іваном на маслобойню — за десять верстов і мав повернутися десь по обіді. Батько, дід і молодший Оксенів син — Олексій якраз снідали, а Варвара поралася біля великої діжі, вимішуючи тісто, коли у дворі завалували собаки, пролунав тупіт копит, матірна лайка, раз по раз ударили постріли, рознісся передсмертний собачий вискіт, за вікном швидкими тінями промайнули якісь люди, садонули в сінешні двері чимось важким, мабуть, прикладом, вдерлися до хати — всі у військовому, обвішані зброєю, зарослі, страшні, виповнили кімнату запахом прілих онуч, кінської збруї, міцного горілчаного перегару.

— Хто хазяїн?!"

"Варвара як стояла, так і заклякла біля діжі, тільки великі росинки поту враз усіяли чоло, затремтіли, звисаючи на зламаних страхом бровах. Дід впустив ложку, ложка лунко стукнулась об дубову кришку столу, бризнула молочною кашею, а в самого діда мертво одвисла щелепа, зачорнів беззубий рот.

Олексій принишк, як пташеня, тільки поблискував переляканими тернинами очей. Один Свирид зберіг такий-сякий спокій на своєму завжди похмурому обличчі.

— Ви хоч би шапки знімали, до хати заходячи! — осудливо мовив він. Звівся за столом, майже дістаючи головою стелі, повів рукою на образи: — Людей не сором — бога побійтеся!

— А от ми тобі язика вкоротимо! — пообіцяв Свиридові найвищий з-поміж бандитів.