І будуть люди читать онлайн

Затамувавши дух, стежили Петро й Микола за тим, як батько обережно виймав зброю, розкладав на нарах: одну гвинтівку… і другу… і третю… ручний кулемет… наган… набої в стрічках та оцинкованих скриньках… гранати з довгими держальцями…

Спорожнивши скриньки, старий випростався, подивився на зброю, перевів погляд на синів:

— Оце, діти, теперечки наші ціпи, оце наші й коси. Будемо молотити ними наших ворогів, щоб аж кісточки їхні тріщали, викошувати їх до коріння.

За якийсь тиждень обжили Гайдуки свою нову оселю так, що вже й не впізнати було нещодавньої землянки, яка дихала пусткою.

Прилаштували двері, прорубали невелике віконце, наносили на постіль сухої трави, натягали дров — хоч усю зиму топи, — і майже затишно було довгими осінніми вечорами, коли в залізній печі весело тріскотіли дрова і вогонь кидав гарячі полиски на стіни, на стелю, на трьох мовчазних людей.

Тільки вовчий важкий дух так і не вивітрився з цієї землянки.

IV

Де тільки й носило Федька всі оці роки!

Всю громадянську не злазив з коня.

Гасав по Україні, аж повітря свистіло над головою, рубав шаблюкою направо й наліво — тільки голови котилися в збиту пилюку, тільки розкраяні навпіл тіла, змахнувши мертво руками, валилися з коней на землю, а Федько наче самому нечистому душу продав: жодної латочки, бодай хоч подряпини на його видубленій, обвіяній всіма вітрами, пропеченій то морозами, то спекою смаглявій шкірі. І то нехай би остерігався, не ліз у січі, не перся під кулі! Де там! Де найбільший кривавий шарварок — там і Федько! Де найшвидше можна клюнути носом у землю, скуштувавши отієї гарячої, туди його сатана і несе! Шаблюка в правій руці, маузер — у лівій, кінь гарячий і земля гаряча — під ним, небо гаряче — над ним, кров гаряча — в жилах; вже сама смерть утікає від нього: не подивиться, шалапутний, що вона з косою, налетить, рубоне — котись, контра, до свого господа бога!

Ще й коня доп’яв собі під пару.

Чорний як ніч, злий як собака, — так і намагається гризонути за голову або плече, цюкнути гострим як бритва, копитом просто в груди! Якось один із бійців зазівався — вмить загойдав ногами в повітрі: ухопив його клятущий огир у зуби, задер високо голову та й носить по двору! І то біс із нею, із шапкою, шапка — діло наживне, таж разом із шапкою попалася в міцні зуби й густа кучерява чуприна, що її, на свою біду, пишав та ростив кінноармієць. І коли б не Федько — світити б отому бійцеві голою, як яйце, головою — на глум товаришам, на сміх дівчатам!.