І будуть люди читать онлайн

Ось де болить!.. — стукає себе в груди Федько. — Люблю я її!.. Чуєш, люблю! — кричить він Тані просто в обличчя, вискалюючи зуби. І так же раптово згаснувши, з якоюсь похмурою приреченістю додає: — Я, може, уже й сам не радий цьому, а от ускочив — жити без неї не можу…

Танине обличчя проймається жалем. Як колись, у дитинстві, вона сідає на ліжко, кладе на упертющу братову голову худеньку ручку свою, пестливо пригладжує непокірне волосся, а він заривається обличчям у подушку, завмирає,— лежить, наче велика скривджена дитина.

— Бідний ти, бідний, — щиро жаліє сестра. — Ти ж на ній женитись не можеш.

— Чому? — питає глухо в подушку Федько.

— Так вона ж — рідна Оксенова сестра! А ти — мені брат.

— Ну й що з того?

— Це великий гріх, коли ви поженитесь.

Федько поворушив плечима, посопів у подушку!

— Все одно женюсь!

— Бога бійся, Федю!

— Плював я на бога!

Таня аж похолола від такого нечуваного блюзнірства. Аж із ліжка зіскочила, бо, здається їй: вдарить зараз блискавка, спалить і брата, і її.

«Господи, прости! Помилуй! Зглянься!» — кричала-молила вона, боячись навіть глянути в бік ікони: в бога, мабуть, зараз були страшні, спопеляючі очі.

До вечора ходила сама не своя, а потім вирішила поговорити ще з зовицею. Про те ж, щоб поділитися новиною із Оксеном, боялася навіть подумати.

При перших же словах Олеся розплакалася, ввіткнулася обличчям у невістчине худеньке плече, і Таня тільки зітхнула, безпорадно опускаючи руки: любить! Встиг закрутити їй голову і тепер не поступиться: хай смертю загрожують, а він не впустить свого! Занадто добре знала вона свого братика, щоб сумніватися в цьому.

"

"За тиждень Федько піднявся з постелі. Спираючись на ціпок, вештався подвір’ям, пас очима Олесю, що золотою бджілкою снувала то сюди, то туди, ввесь час заклопотана, щохвилини в роботі,— і робота ота несла їй не меншу, здавалося, втіху, ніж Федькові закохані очі. Сміх так і тріпотів на її вустах, пісенька так і лоскотала в горлі, їй іноді хотілося обійняти весь світ, пригорнути, притиснути, віддати всю свою щедрість.

І, прибираючи біля сажа, не витримала: вхопила замурзане, кругленьке, як качан, порося — не порося, а суцільний шматочок протестуючого вереску, притулила, сміючись, до грудей, та — чмок у ніжний рожевий п’ятачок! Пустила на землю, оглянулася на Федька щасливими очима, бо підсвідомо все робила тільки для нього.