І будуть люди читать онлайн

Гоніння на віру діткнулося й отця Віталія. Церкву, правда, не закрили і з села не вигнали, хоча й тут знайшлися горласті, раді підняти руку на духовну особу. Але, слава богу, смута не торкнулася всіх: парафіяни відстояли. Тільки довелося поступитися церковним будинком, що в ньому жив о. Віталій з дружиною.

Будинок той ставили ще за царя, разом із церквою. Не пожаліли ні цегли, ані заліза — звели розкішні хороми на п’ять кімнат, з кладовками й кухнею, з великими вікнами, з просторими склепами, щоб було де зберігати щедре людське «подаяніє».

Відгородили і двір — не двір, а дворище, — аби було де пройтися після служби божої батюшці. Насадили сад, поставили сарай, щоб було куди закотити виїзд, не гірший, ніж в інших батюшок, а може, ще й кращий. Щоб побожні парафіяни могли час від часу похвастатися перед прихожанами сусідньої церкви: «Та хіба у вашого батюшки виїзд! Чорти батька зна що, а не виїзд!. . Он наш!.. Наш як їде, то й земля під ним двиготить! В таку бричку самі Ілля не посоромилися б сісти!..» Не забули й комору, і корівник, і саж, і кошару, аби було де тримати оте, що мекає, бекає, мукає, гелгоче, кудкудаче і хрюкає, звеселяючи серця богомільців. Бо якщо в самого всього й худоби тієї — що кіт на запічку чи зачухана, низькоросла, як коза, корівчина, зате завжди є нагода кольнути чужим прихожанам око: «А що, бачили, як наші батюшки живуть!. .» Знай, мовляв, наших та гризи собі нігті з досади!

І хоч революція, а потім і громадянська війна походили добренько з мітлою по отаких дворах, як у о. Віталія, все ж на бога скаржитись причин не було. Принаймні до недавнього часу, коли б голові комнезаможу, інвалідові-матросові, що прийшов із громадянської з порожнім рукавом, заткнутим за ремінь, червоним бантом на бушлаті, маузером в дерев’яній кобурі і безкозирці з двома чорними стрічками, насунутій на брови, так що тільки очі світилися нещадно і весело, коли б оцьому представникові нової влади та не запало у голову відкрити в селі школу.

"

"Одного дня він появився на попівському дворі, збиваючи широчезними, як саме Чорне море, кльошами зелений спориш. Збіг на ганок, постукав у двері, запитав збентежену матушку, чи можна зайти. Тримався трохи безцеремонно, а разом і ввічливо.