І будуть люди читать онлайн
- Жанр: Легкое чтение, Легкая проза
- Рейтинг: 0 баллов
- Мнений: 0 мнений
- Просмотров: 1 чтение
О книге
Открывайте «І будуть люди» и читайте — текст лежит здесь целиком, бесплатно, без регистраций и подтверждений номера. Жанр — Легкое чтение, Легкая проза. Никаких обрезанных глав и предложений «оплати подписку, чтобы узнать, чем всё кончится»: книга представлена в том виде, в каком её написал Анатолій Дімаров.
Прежде чем нырять в первую главу, гляньте аннотацию или авторское предисловие — обычно там в двух абзацах понятно, о чём вообще речь, какой настрой и стоит ли это вашего вечера. Предисловие публикуем как есть, без редакторских пересказов от себя. Если описания пока нет или оно куцее — оставьте коммент, найдём и добавим.
Текст разбит на страницы: глазам так комфортнее, чем листать бесконечную ленту, и читается дольше без усталости. Место, где остановились, сохраняется автоматически — закрыли вкладку, вернулись через неделю, и страница откроется ровно та же. Шрифт регулируется, фон переключается между светлой и тёмной темой: вечером с тёмной экран меньше слепит, днём светлая привычнее.
Под книгой — отзывы тех, кто уже прочёл. Туда заглядывать полезно: иногда вылезают спорные смыслы, которые сам пропустил, иногда — категоричные «не моё, не тратьте время», и тоже информация. Дочитали «І будуть люди» — оставьте пару строк, кому-то это поможет решить.
Текст книги
Разом забрали їх і на військову службу, майже водночас повернулися з громадянської: Гінзбург — у повітком, Петро Головань — помагати старому батькові в кузні, а заодно й піднімати село на зміцнення молодої Радянської влади…
Отож до оцього свого товариша й поїхав Гінзбург в легких повіткомівських гринджолятах. Розсудив так:
— Два ковалі на одне, хай навіть і велике, село — чи не занадто жирно, Петре Арсеновичу? І чи невідомо тобі, старий мій друзяко, що Ганжа уже й очі прогледів, виглядаючи собі коваля?
— А чого свого не вберегли?
Гінзбург розказав і про це.
— Треба ще в батька спитати. Пішли до хати, вони саме вдома.
Петрів батько за всі оці роки таки добре подався: колись чорна чуприна взялася сивизною, срібні нитки повинулись і в бороді та вусах. Він все частіше залишав кузню на сина, а сам пропадав у садку: захопився на старість садівництвом. Списувався з відомими садоводами, діставав щепи, збирав нові, небачені досі сорти яблук, груш, слив.
— Що ж, — сказав старий, вислухавши Гінзбурга.
— Тим більше, що не назавжди піде туди Петро, — додав Гінзбург. — Полагодить людям реманент та й повернеться…
— То я за тобою завтра й заїду, — нагадав Гінзбург, сідаючи в сани. — Встигнеш зібратися?
— А що мені, бурлаці, збиратися! — засміявся Петро. — Струмент у руки, торбу на плечі — та й готовий.
— Ну, бувай здоровий! Завтра по обіді заїду.
— Заїжджай.
Гінзбург ляснув віжками, кінь легко і весело виніс гринджолята за село, на рівну степову дорогу.
Щасливо і радісно дивився Гінзбург на немов викутий із застиглого полум’я захід, що з останніх сил утримував на своїй вузькій та довгій долоні сонце, яке великою ртутною кулею намагалося скотитись донизу; на глибокі сніги, що з кожною миттю набували все густіших та густіших рожевих тонів, а в яругах та вибалках уже синіли од холоду, і задоволено думав, що, незважаючи на посушливу осінь, вологи вистачить і люди будуть із хлібом.