І будуть люди читать онлайн

Бо за роки дитинства, а потім і юності навчився Григорій поважати нелегку працю хліборобів — оцих всіх дядьків, які одвічно несуть на своїх плечах весь рід людський, годуючи його, напуваючи та зодягаючи, і яким, по злій іронії долі, зроду-віку не вистачало місця за велелюдським столом: тулилися несміливо десь аж у кінці та й дякували богові, що хоч звідти не проганяють.

«Якби весна не підвела! Щоб не скресли відразу сніги, щоб встигла зволожитись земля — то й будемо з хлібом, — Гінзбург потер щосили носа, на ходу скочив із саней, побіг поруч, зігріваючись.

 — Ну й мороз, біс його побери! Такої зими давно не бувало!..»"

"— Да, надворі мороз! — ствердив Ганжа припущення діда Хлипавки, що нинішня зима не на жарт розгулялася: «жмьоть і плакать не дайоть!»

— Ти б, Василю, хоть кожуха дістав, — жалісливо моргає дід на благеньку шкуратянку, підбиту лихими вітрами. — А то стрибаєш, як той горобець, аж неприлично на тебе дивитись!

— Нічого, якось перестрибаємо, вже до весни недалечко.

— Недалечко то недалечко, тіки отак недовго і душу одморозити.

Он у мого кума як було…

Та Ганжі зараз немає ні часу, ні охоти слухати, що сталося із дідовим кумом. Насуває на лоба шапку («Добре, хоть шапку дістав. А то ходив би у картузику — тільки вухами ворушив би!»), не дивлячись на діда, каже:

— Я пішов.

Ганжа ішов тихою, наче вимерзлою, вулицею села.

Тини, хати, комори й повітки — все тонуло в глибоких снігах. Сніг був скрізь, навіть звисав на деревах, на оголених почорнілих гілках пухнастими білими гніздами.

І здавалося, що в усіх отих гніздах сидять якісь чудернацькі, теж білі, птахи, сидять насторожено, німо і дивляться на Ганжу холодними, жорстокими очима. Спіткнешся, впадеш, будеш замерзати, будеш конати — вони і не стрепенуться, й не зблимнуть. Аж тоді, як похолонеш, безшумно злетять, змахнувши прозорими крилами, обсядуть все тіло, і воно зіллється із снігом, так що уже й не розгледіти його, не відшукати, а вони, оті птахи, будуть довбати крижаними дзьобами, викльовуючи рештки життя.

«Да, справді „жмьоть“!» — ворушачи плечима, щоб хоч трохи зігрітися, думає Ганжа. Мимоволі прискорює ходу, а в нього над головою холоне небо. Пропечене лютою стужею, покрите зоряною памороззю, воно тихенько полускує, потріскує, і тоді на свіжих зламах ясними крижинами спалахують нові зірки.

«Да, мороз так мороз! — знову подумав Ганжа, б’ючи себе по плечах руками. — Давно такого не було. Хоч би сади не повимерзали.