Текст книги

Шрифт

Размер шрифта

Межстрочный интервал

↓

↑

Сбросить

Діодорія:

— Може, й на горищі нікого нема?

Отець Діодорій помітно зблід, але відповідь його була:

— Клянусь богом — нікого немає!

— Що ж, доведеться перевірити, — мовив Ляндер. — Ану, ведіть нас, показуйте…

Важко, ох, як важко підніматись о. Діодорію по отій риплячій драбині! Творив про себе молитву, щоб Микола втік, щоб його там вже не застали. І зненацька зупинився, обмер: постіль! Лишилися ж подушки, що на них спав Микола!

— Ну, чого став? — запитав його нетерпляче Федько, що дерся слідом.

Підштовхуючи о.

Діодорія, Федько, Ляндер і ще один боєць вибралися на горище. В два вогняні ока світять ліхтарики, шастають, нишпорять, і ось уже один із тих ліхтарів добирається до того місця, де була постіль.

Отець Діодорій заплющує очі: «Господи, сотвори чудо! Осліпи їх, господи, не допусти загибелі раба твого вірного!..»

— О, а це що?!

Здивований вигук, що пролунав над самим вухом о. Діодорія, примушує його здригнутися всім тілом. «Все! Знайшли!» Повільно розплющує очі і застигає, онімілий від подиву.

Освітлена двома ліхтарями, на постелі Гайдученка лежить його донька. Натягає до самого підборіддя ковдру, блимає осліплими очима.

— Ви як сюди, баришня, потрапили?

В о. Діодорія відлягає од серця: бог почув молитву свого вірного слуги і врятував його в останню хвилину.

— Це моя дочка… — відповідає він за Віроньку, остаточно приходячи в себе. — Моя Віра.

— Але чого вона тут?

— Вона завжди спить на горищі… Влітку спить, — поправляється о. Діодорій.

— Чому ж ви клялися, що тут нікого немає? — все ще досікується Ляндер.

— Бо ви мене так затуркали, що я забув і про рідну доньку.

Тепер о. Діодорій, переконаний в безмежній милості божій до своєї особи, молить його, щоб врятував Гайдученка. «Не за себе молю тебе, господи, за святу нашу справу!..»

Господь і тут не відвернувся од нього: хоч гепеушники перетрусили все подвір’я, але так нікого й не знайшли.

Коли провів їх за ворота, коли замкнув двері і зайшов до хати, примарою став перед ним Микола: мокрий, вибруднений, з пістолетом в одній руці й чобітьми у другій, він все ще, здавалося, не вірив, що смерть пройшла стороною.

— Ви точно знаєте, що пішли?

— Та я ж ворота за ними, за проклятими, замкнув! — починав уже сердитись о. Діодорій. — А ти де од них ховався?

— За димарем перележав, — і, сівши на лаву, став узуватися.

— Підеш? — запитав о. Діодорій.

— Піду… І так загостювався…

— Зачекай, матушка тобі хоч хліба та сала на дорогу вкине.

Доки матушка ходила до комори по сало, о.