І будуть люди читать онлайн

Діодорій не спускав з Миколи важкого погляду.

— Чого ви так на мене витріщились?

— Так, — мовив о. Діодорій. Походив по кімнаті, нервово сплітаючи пальці, потім зупинився перед гостем, який все ще сидів на лаві, з натугою спитав: — Віра… до тебе ходила?

Микола довго не відповідав. Поправляв усе чоботи, червоніючи шиєю. Врешті неохоче признався:

— А то ж до кого…

Отець Діодорій аж похитнувся. До цього плекав надію, що Віронька лягла в оту постіль, аби врятувати його, свого батька. Пропікаючи очима тугу Миколину шию, сказав із ненавистю:

— Не могли… щоб по закону!

Микола звів голову, по-вовчому вищирив зуби:

— Якого ще закону від мене хочете?.

. Я сам поза законом! Бачили, як на мене полюють? Обкладають, як скаженого вовка… Спіймають — уб’ють і заривати не стануть! Отак десь у ярузі і зогнию…

Звівся, притупнув ногою, наче хотів пересвідчитись, чи добре узувся, став перед о. Діодорієм — широкоплечий, дужий, міцний — такого так просто не зіб’єш із ніг! — з прихованою погрозою сказав:"

"— А Віроньку не смійте карати!.

. Якби не вона, хто його знає, де б ми з вами зараз і були. — І, враз освітлений теплим чуттям, з незнайомим лагідно-печальним лицем, так мовби для самого себе, додав: — Любить вона мене… Та і я її люблю… От настануть інші часи, повернуся хазяїном, поведу під вінець… Отоді, батюшко, й відчитаєте нам всі гріхи — вольнії і невольнії наші…

IV

Ще не заходилось і на вечір, як Володька Твердохліб став збиратися до сільбуду. Вдягся в новий-новісінький костюм напіввійськового крою — гімнастерка і галіфе, взув добрячі черевики на такій твердій шкіряній підошві, що їй і зносу не буде.

Оперезався портупеєю: ремінь — туди, ремінь — сюди, став посеред хати, як картинка, як нова, щойно викарбувана копієчка! Провів попід туго затягненим поясом пальцями, ще раз пожалкував, що так і не вдалося виканючити у дядька Василя нагана. Якби оце ще кобуру при боці з наганом, був би Володька зовсім щасливою людиною!

Дістав із полиці новий картуз, теж захисного кольору, підійшов до маленького люстерка, вмазаного в стіну, довго приміряв, намагаючись надіти так, щоб не витикалася жодна волосина.

То нехай парубки начісують з-під картузів та шапок пишні чуби, хай чіпляють над козирком червоні квітки — Володька на таке не піде. Бо він — не просто собі сільський парубок, якому тільки й клопоту, що тягатися вулицями та — кахи, чорнява! — зачіпати стрічних дівчат, а секретар комсомольського осередку, вожак молоді, надія й опора партії.