Текст книги

Шрифт

Размер шрифта

Межстрочный интервал

↓

↑

Дивилися на вчительку, і як вона не показувала крадькома собі на груди: грудень, мовляв, грудень! — вони так нічого й не відповіли.

Вкінець розгубившись, діти погано відповідали й на інші питання інспектора…

І ось він стоїть перед ними, учителями Тарасівської школи, і вичитує з блокнота, яких помилок допустилися Пантелеймон Іванович чи Зіна Кіндратівна. Головне, про що повинні дбати учителі, — це зв’язок із життям. Політехнізація, політехнізація і ще раз політехнізація, — наполягав інспектор. Учні не тільки за партами, а на дослідних ділянках, на полях повинні засвоювати учбовий матеріал.

Не школа, відокремлена од села, а школа — виробнича ділянка Тарасівського ТОЗу — ось до чого повинен прагнути педколектив!

— Ми повинні рішуче порвати зі старими традиціями, викинути за борт всі буржуазні засади, класово ворожі уявлення про школу як про храм науки, покінчити з старорежимними методами, всі галузі шкільної праці охопити ударництвом і соцзмаганням… Іще звертаю увагу шановних колег на недостатній рівень політичного виховання учнів.

От у третьому «Б» висить такий плакат: «Життя — коротке, мистецтво — вічне». Яке відношення має цей вислів до нашої пролетарської школи? Чиє життя має на увазі шановна Зіна Кіндратівна? Буржуїв чи гноблених мас? Яке конкретно мистецтво? Якщо це мистецтво експлуататорського суспільства, то воно не може бути вічним. І чи випадково учні цього класу не знали, хто такий товариш Косіор? Може, Зіна Кіндратівна сама іще класово несвідома…

— Я комсомолка!.. І мій тато — пролетар?.

В Зіни Кіндратівни очі повні сліз, вона от-от розплачеться. І тому інспектор переключився на Таню.

— Мені приємно відзначити, що молодий педагог так гарно зуміла поставити політично-класове виховання учнів. Ольга Михайлівна не помилилася, взявши до себе Світличну. Про це я доповім у райвно…

Інспектор поїхав, учителі залишали школу. Колядки, обоє червоні, знервовані, побігли до класу: зривати, мабуть, плакат. Таня, попрощавшись із товаришкою Ольгою, пішла додому.

Надворі уже було темно. І в тій темряві, поміж великими і малими, ясними і блідими вогнями, світився і вогник, запалений Танею.

Може, не був він такий яскравий, як інші, але Таня рада й цьому.

— А у вас, Олексіївно, гості! — Данилівна зустрічає Таню аж біля воріт: виглядала, мабуть, щоб порадувати новиною.

— Гості? Хто?

— Якийсь чоловік. Як ви пішли, так він і в хату…

«Федя?.. Боже, що сталося?!.» Стривожена, Таня швидко заходить у сіни і, ще не відчинивши дверей, чує голосний сміх Андрійка.