І будуть люди читать онлайн
- Жанр: Легкое чтение, Легкая проза
- Рейтинг: 0 баллов
- Мнений: 0 мнений
- Просмотров: 0 чтений
О книге
Открывайте «І будуть люди» и читайте — текст лежит здесь целиком, бесплатно, без регистраций и подтверждений номера. Жанр — Легкое чтение, Легкая проза. Никаких обрезанных глав и предложений «оплати подписку, чтобы узнать, чем всё кончится»: книга представлена в том виде, в каком её написал Анатолій Дімаров.
Прежде чем нырять в первую главу, гляньте аннотацию или авторское предисловие — обычно там в двух абзацах понятно, о чём вообще речь, какой настрой и стоит ли это вашего вечера. Предисловие публикуем как есть, без редакторских пересказов от себя. Если описания пока нет или оно куцее — оставьте коммент, найдём и добавим.
Текст разбит на страницы: глазам так комфортнее, чем листать бесконечную ленту, и читается дольше без усталости. Место, где остановились, сохраняется автоматически — закрыли вкладку, вернулись через неделю, и страница откроется ровно та же. Шрифт регулируется, фон переключается между светлой и тёмной темой: вечером с тёмной экран меньше слепит, днём светлая привычнее.
Под книгой — отзывы тех, кто уже прочёл. Туда заглядывать полезно: иногда вылезают спорные смыслы, которые сам пропустил, иногда — категоричные «не моё, не тратьте время», и тоже информация. Дочитали «І будуть люди» — оставьте пару строк, кому-то это поможет решить.
Текст книги
Одчиняє двері, стає на порозі.
Тримаючи на колінах Андрійка, боком до Тані сидить якийсь чоловік. Русявочубий, без вусів.
— Он мама! — закричав Андрійко, потягнувся до неї руками."
"Тоді чоловік зсадив малюка з колін, став повільно зводитись і ще повільніше повертатися до Тані. Так наче йому дуже важко було те робити, немов обривав невидимі ланцюги, що приковували його до стін. І, може, від того дивний дзвін пішов по кімнаті, вдарив Тані у вуха, наповнив її всю. Підлога попливла Тані з-під ніг, і вона, Таня, пополотнівши, відступила назад, інстинктивно шукаючи, на що б обпертися.
Двоє сидять і ведуть тиху розмову.
І немає на світі нікого, крім оцих двох. Вся земля спорожніла, обезлюділа — лишилися тільки вони.
Давно спить Андрійко, сплять Данилівна і Васильович, напрацювавшись, як чорні воли, повернувся із вулиці Василь, а вони сидять та й сидять.
— Таню, дозвольте запалити.
— Ви ж не палили.
— Так… Але, знаєте, життя…
— Паліть, — дозволяє Таня. Сидить навпроти, обперлась ліктем на стіл, а підборіддям — на кулачок, не зводить із нього пильного, вивчаючого погляду.
Олег дістає цигарку, чиркає сірником. Щось непевне, тривожне і разом жалісне вчувається у його рухах.
Він дуже змінився, Олег!
— Ви мене слухаєте, Таню? — вже не раз запитує він, бо йому здається, що Таня нічого не чує, хоч і дивиться прямо на нього.
— Слухаю… Розказуйте, я слухаю…
Він змінився і водночас залишився дитиною. Навіть курити не навчився як слід, пускає димок, по-дитячому складуючи в трубочку губи.
Але чому ж тоді в нього обличчя припорошене втомою? І гіркі зморшки довкола юначого рота? І сивизна, що помітно усіяла скроні?
Він таки дуже змінився, Олег!
— Мені не повезло у житті,— вже втретє повторює він. — Знаєте, Таню, я всі оці роки часто згадую вас… Вірніше — завжди… От коли мене щось дратує в її поведінці, я завжди собі думаю: Таня цього не зробила б. І від того мені стає іще важче…
«Вона» — це дружина Олега. Він уникав чомусь називати її по імені, тільки — «вона», «її», «до неї», «од неї».
Та вони прикуті до спогадів, як раби.
— Олег!
На обличчі у Тані такий вираз, наче вона його зовсім не слухала, наче думала про щось дуже важливе для нього й для себе.
— Пригадуєте, як я до вас вийшла востаннє?
— Так, — глухо каже він.
